Покарання у виді арешту

Однак і останні наведені визначення, на наш погляд, не ідеальні: у них відсутня необхідна вказівка на основний принцип розташування елементів та на вичерпність таких елементів.

Можна визначити систему покарань як вичерпний та обов’язковий для суду перелік покарань, які перебувають у відносинах взаємозв’язку, взаємозалежності та взаємозамінності та розташовані в чіткому порядку за ступенем суворості.

Поняття системи покарань та її ознаки є виключно доктринальними: у законодавстві України не міститься жодної згадки про систему покарань як про поняття. Є тільки перелік окремих видів покарань.

Вважається, що в законодавство недоцільно вводити норми, що закріплювали б визначення системи покарань, оскільки всі її ознаки врегульовані окремими правовими нормами, які конкретно розкривають сутність цієї системи.

Визначення поняття системи покарань дає можливість проаналізувати арешт як окремий елемент цієї системи та його місце в ній.

Арешт як елемент системи покарань міститься в п. 8. статті 51 КК України і слідує після п. 7 – конфіскації майна перед п. 9 – обмеженням волі.

Отже, необхідно виділяти два критерії визначення суворості покарання: режимні умови, яких зазнає засуджений під час відбування покарання, та строк покарання.

Аналіз специфічних ознак арешту підводить до висновку, що арешт є покаранням із режимом підвищеної суворості, а відтак повинен займати особливе місце в системі покарань.

Аналіз міжнародного досвіду також засвідчує, що в деяких країнах арешт визнається досить суворим покаранням, суворішим, ніж, наприклад, обмеження волі.

У існуючій нині системі покарань, як вважається, за еталон суворості взяте покарання у виді позбавлення волі. Це яскравіше за все виявляється в ст. 72 КК України, де зазначається, яка кількість діб кожного покарання дорівнює одному дню позбавлення волі. Незважаючи на це, питання суворості покарання залишається відкритим, оскільки цей еталон не розкриває внутрішньої сутності та ступеня суворості кожного окремого покарання.

Цілком умотивовано буде почати з порівняння максимальних строків покарань. Порівняти їх можна за співвідношенням строків окремих покарань (переводу менш суворого покарання у більш суворе), а критерієм пропонується один день позбавлення волі (ст. 72 КК України).

Максимальний строк, на який може бути призначене обмеження волі відповідно до ч. 2 ст. 61 КК України, є п’ять років. За ч. 1 ст. 72 КК України одному дню позбавлення волі відповідають два дні обмеження волі. Проаналізуємо вказані цифри і визначимо, що максимальний строк обмеження волі відповідає двом рокам і шести місяцям позбавлення волі.

Максимальний строк арешту відповідно до ч. 1 ст. 60 КК України становить шість місяців. За ч. 1 ст. 72 КК України одному дню позбавлення волі відповідає один день арешту, тобто максимальний строк арешту відповідає шести місяцям позбавлення волі. Таким чином, максимальний строк обмеження волі в кількісному показнику перевищує максимальний строк арешту в п’ять разів.

Отже, вже тільки одна кара, закладена в режимі підвищеної суворості арешту, значно перевищує кару, закладену в режимі обмеження волі.

Таким чином, під кримінально-виконавчою характеристикою покарання у виді арешту слід розуміти систему впорядкованих і взаємозв’язаних чинним законодавством елементів і ознак, на основі яких визначається порядок і умови виконання та відбування покарання у виді арешту, в умовах ізоляції.

Таким чином, поміщення особи до УВП відбувається виключно на підставі обвинувального вироку суду, тобто виконання засудженим режиму тримання, характерного для такої УВП, є обов’язковим, і за порушення таких вимог повинна наставати дисциплінарна або кримінальна відповідальність, встановлена законом. Наприклад, уникнення тримання в умовах ізоляції (позбавлення волі, арешт, попереднє ув’язнення) особою з метою подальшого ухилення від відбування покарання називається втечею та кваліфікується за ст. 393 КК України.

На сьогодні за відсутності арештних домів засуджені до арешту відбувають покарання в слідчих ізоляторах у дільницях окремо від осіб, які знаходяться там у зв’язку з їх попереднім ув’язненням. У цих дільницях засуджені забезпечуються жилою площею за нормами, установленими кримінально-виконавчим законодавством України, та тримаються в окремих камерах по 3-10 осіб в одній камері.

У разі необхідності та з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку іншого засудженого чи запобігання вчиненню ним нового злочину або за наявності медичного висновку за вмотивованою постановою начальника установи їх можуть тримати в одиночних камерах.

Тому ми поділяємо думку вчених і практиків, що створення і відображення в законі наявності арештних домів є першочерговим завданням для пенітенціарної системи України.

Не може не турбувати те, що ці специфічні заклади досі не існують, що нагадує вислів: немає нічого більш постійного, ніж тимчасове.

Визначивши, що кримінальне покарання у виді арешту у зв’язку з власною специфічністю повинно виконуватися в спеціально створених арештних домах, слід розглянути питання про місце арештних домів серед інших установ, на які покладено обов’язок із виконання кримінальних покарань.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 КВК України до УВП відносяться: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи. Ч. 3 цієї самої статті розподіляє кримінально-виконавчі установи на два підвиди: відкритого типу (виправні центри, що виконують покарання у виді обмеження волі) та закритого типу (що виконують покарання у виді позбавлення волі).

Значить, арештний дім є УВП, але не є КВУ. Таким чином, за межами поняття «кримінально-виконавча