Покарання у виді арешту

Важливою ознакою арешту як виду кримінального покарання у контексті кримінально-виконавчої характеристики є властивий йому режим підвищеної суворості, який, у свою чергу, забезпечує дотримання правового статусу та ізоляції засуджених. Деякі автори вважають, що ізоляція є елементом режиму або його вимогою, але це невірно. Режим виступає інструментом забезпечення ізоляції, як на це вказується в ч. 1 ст. 102 КВК України. Він виконує активну та динамічну функцію, а ізоляція – статичну, вона може бути ознакою покарання і тому не входить до режиму. Цьому питанню присвячено підрозділ 3. 3.

Законодавець щодо арешту підвищив рівень суворості режиму, звернувши увагу саме на це, відмовившись від тривалих строків покарання, які властиві позбавленню волі. Це пояснюється тим, що суворий режим, який забезпечує фізичну ізоляцію, є основним інструментом, що впливає на свідомість засудженого й вчить його цінувати свободу. Такий підвищений рівень суворості режиму є особливістю арешту, його основною характеристикою та відмінністю від інших видів покарання.

Специфічна для кримінально-виконавчої характеристики покарання у виді арешту ознака – його короткочасність. Вона полягає в тому, що законодавець встановлює відносно невеликі строки, у межах яких може бути призначене вказане покарання.

Відповідно ж до норм КК України строки, до яких може бути засуджено особу до арешту, встановлюються ч. 1 ст. 60 КК України – від 1 до 6 місяців для осіб, що досягли повноліття, і в ст. 101 КК – від 15 до 45 діб для осіб від 16 до 18 років. У кримінальному праві покарання, строки яких є меншими за рік, визнаються короткостроковими.

Арешт є окремим видом покарання, який може бути альтернативою більш суворому покаранню, до різновиду якого його схильні відносити. Такий висновок ґрунтується на тому, що, незважаючи на споріднений зміст цих покарань, не можна визначати їх правову природу за допомогою назви одного з них. Арешт передбачає такий термін, який зумовлюється тяжкістю вчиненого злочину, суспільною небезпечністю особи винного та режимом утримання при застосуванні цього покарання.

Поряд з тим, арешт, абстрагуючись від позбавлення волі, необхідно визначати як покарання короткочасне. Короткочасність зумовлена відносно значною суворістю режиму, який властивий арешту. Із зростанням строків, на які може бути призначено арешт, наприклад, більше року, вказане покарання могло б за ознакою суворості конкурувати навіть із позбавленням волі. Короткочасність, до того ж, зберігає таку властивість арешту, як інтенсивність, тобто концентрований карально-виховний вплив на засуджену особу за невеликий проміжок часу, що повинно справити виправний вплив на неї.

Отже, проведений нами аналіз арешту як виду кримінального покарання в сукупності кримінально-правової та кримінально-виконавчої характеристики дозволяє нам дати наступне його визначення. Арешт є видом кримінального покарання, що призначається особі, винній у вчиненні злочину невеликої та середньої тяжкості, і полягає в короткочасному триманні засудженого в специфічній установі виконання покарань – арештному домі в умовах фізичної ізоляції та режимних умовах підвищеної суворості строком від одного місяця до одного року.

 

 

Безперечно, доцільність удосконалення нормативно-правового забезпечення виконання покарання у виді арешту є доволі складною процедурою, оскільки для цього необхідне як теоретичне, так і практичне знання особливостей виконання та відбування цього виду покарання, застосування для цього сучасних методів наукового аналізу кримінально-правової науки.

На думку вчених-пенітенціаристів сучасне реформування кримінально-виконавчої системи України є надзвичайно важливим і актуальним питанням, адже наша держава зробила вибір на розбудову демократичної, соціальної, правової держави, на таку політику в сфері протидії злочинності, яка б базувалася на принципах гуманізму та соціальної справедливості.

Це, на наш погляд, зумовлює необхідність перегляду багатьох аспектів діяльності органів і установ виконання покарань, які були сформовані в умовах адміністративно-командного механізму управління. Тому однією зі складових цієї проблеми є розробка та втілення в життя нової кримінально-виконавчої доктрини, адже саме в ній мають реалізуватися всі ті правові новели, які випливають із реалій життя.

Україна як член Ради Європи зобов’язана дотримуватись Європейських в’язничних правил (11. 01. 2006 р.), європейських конвенцій, пактів, принципів, стандартів стосовно прав і свобод громадян, у тому числі й осіб, які перебувають на обліку в органах і установах виконання покарань. Недостатнє дослідження цих питань негативно впливає на адекватність визначення стратегічних напрямів розбудови та реформування кримінально-виконавчої системи України, настійливо вимагає розробки нових підходів до проблем протидії злочинності, захисту прав і свобод особистості.

Заслуговує на увагу позиція І. С. Яковець, яка стверджує, що реформування передбачає не косметичний ремонт, а докорінні зміни, розраховані на перспективу. По-перше, це визначення оптимальної кількості засуджених на одного працівника установи виконання покарань. По-друге, створення умов утримання ув’язнених та засуджених відповідно до міжнародних стандартів, згідно із ратифікованими Україною угодами. По-третє, розробка та затвердження положення про арештний дім Кабінетом Міністрів України.

На сучасному етапі свого розвитку перед наукою кримінального, кримінально-виконавчого права і кримінології постала складна проблема визначення оптимального та юридичного шляху пошуку і застосування адекватних, соціально-економічно виправданих видів покарань за вчинений злочин.

Головне питання полягає в тому, наскільки існуюча концепція надмірного застосування