Поняття і форми правового виховання

Отже, завдання правового виховання молоді є формування в неї правової культури громадянина України, що насамперед передбачає свідоме ставлення до своїх прав і обов'язків перс суспільством і державою, закріплених у Конституції України. Важливе значення мають глибока повага до законів і правил людського співіснування, готовність дотримуватися й виконувати закріплені в них вимоги, що виражають волю та інтереси народу, активна участь в управлінні державними справами, рішуча боротьба з по рушниками законів.

 

 

Класифікація форм правового виховання:

1. За призначенням, метою, змістом:

- загальні (основні) – правова освіта (навчання) ; правова пропаганда; правова агітація; правова просвіта; індивідуально-виховна робота; правова практика; правове самовиховання;

- спеціальні – службова підготовка, правова практика, проведення науково-практичних семінарів.

2. Залежно від кількості охоплення осіб:

- масові;

- групові;

- індивідуальні [11, с. 67].

До форм правового виховання відносять:

• правову освіту, під якою розуміють конкретний вид навчального процесу під керівництвом досвідчених юристів, учених-правознавців, під час якого індивіди опановують знання, навички, вміння у правовій сфері;

• правову агітацію, тобто вплив на правосвідомість і настрої соціальних суб'єктів за допомогою засобів масової інформації, а також шляхом колективних та індивідуальних співбесід, виступів на мітингах, зборах тощо;

• правову пропаганду, тобто цілеспрямовану діяльність відповідних державних і громадських органів, організацій та установ, пов'язану з формування у суспільстві в цілому й у окремих соціальних суб'єктів бажаного з точки зору держави рівня правосвідомості та правової культури шляхом роз'яснення правової політики, що здійснюється у державі, та поширення правових знань, ідей, іншої правової інформації;

• юридичну практику, під якою зазвичай розуміють досвід, отриманий суспільством у правотворчій, правоохоронній і правореалізаційній (зокрема правозастосовній) сфері;

• правове самовиховання, яке являє собою цілеспрямовану, повсякденну, систематичну самостійну діяльність окремої особи, що має на меті оволодіння правовими знаннями для формування позитивних правових мотивів, установок, навичок тощо.

До сказаного слід додати, що засобами правового виховання можуть виступати: законодавство; правозастосовні акти; інформація, що міститься у засобах масової інформації (у пресі, на телебаченні тощо), науково-публіцистична література з правових питань тощо.

Вважається, що найефективнішою формою правового виховання є юридична освіта, оскільки саме під час її здобуття особа набуває системного уявлення про право, його структуру, зміст тощо. Це дозволяє свідомо поводитися у правовій сфері, запобігати правопорушень за умови, що суб'єкт не бажає бути правопорушником [11, с. 74].

Можна дійти до висновку, що для обрання форм правового виховання потрібно виходити з конкретних цілей, а також індивідуальних особливостей суб'єкта, на якого спрямована виховна діяльність, враховувати особливості оточуючого середовища.

 

 

Функції правового виховання – напрями впливу на свідомість, волю та поведінку особи, потреба існування якого породжує необхідність здійснення правового виховання як організованого процесу.

Вони відображають найважливіші, характерні елементи, ознаки, закономірності і спрямовані на виконання завдань, які ставляться перед правовим вихованням в умовах сьогодення. Для з'ясування змісту функцій правового виховання необхідно класифікувати їх відповідно до напрямів реалізації кожної.

До основних функцій правового виховання належать:

- пізнавальна

- регулятивна

- охоронна

- ідеологічно-виховна

- практико-прикладна

- прогностично-евристична

- комунікативна

- профілактична

В свою чергу правове виховання разом зі своїми функціями має бути спрямоване на фіксацію у свідомості людини таких настанов, які є своєрідними орієнтирами у повсякденному житті і світоглядно-ціннісним підґрунтям розвитку правового суспільства:

• повага до закону та законності, ставлення до них як до вищих соціальних цінностей, без яких неможливо реалізувати себе цивілізованим шляхом, захистити власні права і свободи;
• наявність правомірних цілей, планів, намірів у житті, діяльності, вчинках та несприйняття всього протиправного;
• потреба, бажання, навички поводитися правомірно, керуючись стійкими правовими мотивами;
• наявність непохитного імунітету до криміногенних спокус;
• прагнення допомогти правоохоронним органам у розкритті злочину, сприяти реалізації принципу невідворотності покарання;
• намагання утримати інших громадян від правопорушень і спонукання їх до правомірної поведінки;
• посильна участь у підтриманні правопорядку на роботі, за місцем навчання або проживання [12, с. 40].

Взаємодія органів державної влади та інститутів громадянського суспільства має вплив на те які функції, у процесі правового виховання повинні здійснюватися на ціннісній основі, яка має виконувати роль світоглядного підґрунтя комунікативних діалогів між владою і громадськими організаціями.

З цього приводу М. Цимбалюк зазначає: “…щодо ціннісно-комунікативного аспекту здійснення ідеї правового суспільства, то у цьому сенсі основним завданням є консолідація останнього на базі автономізації правосвідомості, взаємовизнання прав і свобод фізичних та юридичних осіб, а також встановлення чіткого правопорядку, що узгоджувався б з такими загальнолюдськими цінностями, як свобода, відповідальність, рівність та справедливість” [13, с. 167].

Динаміка сучасного суспільства все більшою мірою конституюється як комунікативна самоорганізація, в контексті якої перманентно набуває ваги правова комунікація. Концептуальний фундамент останньої визначається конкретно-історичними формами узгодження “літери закону” з тим його “духом”, що визріває в інтерактивному середовищі суспільного буття. Необхідним моментом самоорганізації правового суспільства є зростання показників комунікативності