Постмодернізм як транскультурний феномен. Естетичний аналіз

Дослідження транскультурного феномену постмодернізму у його естетичному вимірі вказує на зміну місця культури та мистецтва в суспільстві. Естетичний постмодерн у цій ланці мислиться одним з найвиразніших постсучасних процесів. Відтак, актуальність дослідження спричинена також тим, що зараз ми спостерігаємо щось на зразок втоми від терміну “постмодернізм” (подібне, вочевидь, стосується й терміну “деконструкція”), хоча ситуація, як така, не зникає з поля зору теоретиків різного профілю: філософів, філологів, соціологів, мистецтвознавців. Введення категорії транскультурності як визначальної характеристики феномену постмодернізму, трактування постмодернізму як ситуації в культурі, що замикає історичне коло кінця ХХ – початку ХХІ ст., виявлення парадигмального вибору у постсучасній естетичній теорії й складає актуальність тематики дослідження.

Стан вивчення проблеми. Постановка проблеми дисертаційного дослідження вказує на те, що даний феномен має чіткі часові межі і пов’язаний з усвідомленням тих тенденцій в культурній самосвідомості, а також тих трансформацій у соціально-економічній, політичній, технологічній і духовній сферах, що заявили про себе з кінця 70-х років минулого століття. Саме тому на сьогодні вже існує певна низка фундаментальних праць з питань постмодернізму у різних сферах гуманітарного знання.

Значного опрацювання явище постмодернізму дістало у роботах представників різноманітних західноєвропейських шкіл та напрямків. У тій частині, яку умовно назвемо “чистим” плюс аналітичним смислоутворенням (структуралізм, семіотика, онтологічна герменевтика) найбільший вплив на подальше осмислення філософського боку теми справили К. Леві-Стросс, Ф. де Соссюр, Ч. Пірс, Ж. Піаже, А. Греймас, Р. Якобсон, Р. Барт, Ю. Крістева, Ц. Тодоров, У. Еко, Е. Пановськи, М. Гайдеггер, П. Ріке, Е. Гумбріх; серед постструктуралістів необхідно згадати праці пізнього Р. Барта та М. Фуко, а також Ж. Дерріда, Ж. -Ф. Ліотара, Ж. Дельоза та Ф. Гуаттарі; до антропологічного напрямку віднесемо М. Мерло-Понті, М. Оже, Ж. Старобінскі; в галузі психоаналітики – це, насамперед, К. -Г. Юнг, Ж. Лакан, (який міг би так само фігурувати у списку структуралістів та постструктуралістів) ; серед представників Франкфуртської школи назвемо В. Бенджаміна, чий творчий доробок останнім часом набув надзвичайно широкої популярності, Т. Адорно, Ю. Габермаса; марксистська критика представлена Л. Альтуссером, А. Лефевром, Т. Іглтоном, Ф. Джеймісоном, М. Джеєм; до критиків феміністичного напрямку зарахуємо К. Оуенса, Г. Сіксу, С. Коффман, Л. Ірігарей, Л. Малвей, Е. Грос; до критиків-культурологів віднесемо М. де Серто, М. Роуз, Д. Гольєра, Г. Фостера, Е. Соуджу, Г. Ульмера, М. Калінеску, В. Берджина, Е. Сейда, І. Гассана, Ж. Бодрійяра, М. Маклуена, В. Флуссера, Л. Фідлера, Д. Керрола, Р. Краусс, М. Сарупа, К. Норріса. Щодо окремих досліджень, які стосуються власне мистецтва постмодернізму (переважно архітектурного) парадигмальними зразками можуть слугувати праці Ч. Дженкса, Г. Клотца, П. Віріліо, Е. Відлера, М. Віглі, А. Келхауна, Е. Переса-Гомеса, К. Фремптона, Дж. Рікверта, Д. Веселого, М. Тафурі, Ф. Шоай. Окремо слід назвати Ж. Батая, якого вважають “передтечею” мистецького постмодернізму. Своєрідність мистецтва цього періоду залишається актуальною проблемою, до якої знову і знову звертаються вчені. Але його базові характеристики повною мірою визначені у працях Ф. Ніцше, А. Швейцера, М. Вебера, Х. Ортегі-і-Гассета, Г. Маркузе, Ж. -П. Сартра. При розгляді особливостей культури та мистецтва ХХ ст., суттєвих змін у їх філософсько-інтелектуальних та естетичних засадах, що виявилися в опозиції раціональності та переорієнтації на естетичний досвід, аналізувалися роботи як західноєвропейських так і вітчизняних теоретиків: Г. Гадамера, А. Камю, З. Фрейда, Е. Фромма, Р. Тарнаса, О. Бабенко, А. Бичко, І. Бондарчук, П. Гайденко, О. Лановенка, Л. Левчук, В. Личковаха, М. Поповича.

На тлі такого “різноголосся”, що існує у сучасній теорії щодо природи і ознак “постмодерністського стану людської свідомості”, (Ж. -Ф. Ліотар) проблематика постсучасності в українському наукознавстві в цілому і естетичній теорії, зокрема, намітилася порівняно недавно і, передусім, у працях: Є. Бистрицького, О. Бурової, Т. Гундорової, Д. Затонського, Ю. Легенького, В. Личковаха, С. Павличко, В. Панченко, О. Петрової, О. Соболь, А. Шевченко.

Аналіз постмодернізму у його естетичному вимірі неможливий без залучення робіт, серцевиною яких є аналіз, інтерпретація та оцінка напрямків світової, зокрема, західноєвропейської естетики та виявлення тих ідей, що розширюють межі естетичного предмету й стають загальнофілософськими. Методологічні засади запропонованого дослідження значною мірою склалися під впливом ідей української та російської шкіл філософії культури та естетики, репрезентованих у працях: Т. Аболіної, С. Безклубенка, М. Бровка, О. Воєводіна, Д. Говоруна, В. Горського, А. Канарського, Д. Кучерюка, С. Кримського, А. Лоя, В. Мазепи, В. Мовчан, В. Передерія, В. Табачковського, В. Сіверса.

На особливої уваги заслуговують роботи російських вчених останніх десятиліть, відколи гуманітарні науки на пострадянському просторі не зазнають у своєму розвитку ідеологічних обмежень. У контекст дослідження включаються роботи: С. Аверінцева, Н. Автономової, М. Бахтіна, В. Бичкова, А. Гараджи, Б. Гройса, К. Долгова, І. Ільїна, М. Кагана, С. Корнєва, Г. Косікова, І. Куликової, В. Куріцина, М. Липовецького, Ю. Лотмана, М. Мамардашвілі, А. Мігунова, Ю. Нечипоренко, Є. Полях, К. Степаняна, В. Тупіцина, М. Епштейна.

Найближчим до запропонованого дослідження, з точки зору постановки проблеми та спроб її розв’язання, є естетичне осмислення постмодернізму як транскультурного феномену, що спирається на методологію та понятійний апарат міждисциплінарного підходу, який набув особливої виразності у працях Г. Гачєва, М. Гаспарова, В. Губіна, М. Ігнатенка, О. Кривцуна, А.