Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Постмодернізм як транскультурний феномен. Естетичний аналіз

Предмет: 
Тип роботи: 
Автореферат
К-сть сторінок: 
64
Мова: 
Українська
Оцінка: 

загальнокультурної ситуації – є особлива зацікавленість художніми метафорами. Попри зовнішню парадоксальність, ми бачимо, як те, що ми звикли називати філософією, намагається мислити себе крізь мистецтво, крізь художню образність, в термінах, що міцно увійшли в інтелектуальний обіг у сфері не лише (і не стільки) науковій, але й загальнокультурній. Ці пошуки спільного онтологічного простору нової загальнокультурної мови та особлива сконцентрованість на процесі “означування (Ю. Крістева) відкривають можливості для випробування і переоцінки цінностей, переосмислення соціокультурної інституції під назвою “мистецтво”, питань щодо логіки побудови текстів, поняття структури, метафізики присутності, (яка перетворюється у “присутність відсутності”).

Відслідкувати генезу поняття “постмодернізм” або окреслити його історичні рамки нелегко. Спільним для усіх точок зору є те, що вони дають назву не так періоду, як процесу розпаду “старих тотальностей” (метанарацій) та трансгресії нормативів, що були, як вважається, в них укорінені модернізмом. Можна сказати, що постмодернізм – це і концепції, і практика, і цілий набір стильових прийомів не тільки локальної дії, а й усього періоду. Провідними у постмодерній думці є два напрямки, перший з яких, проголошуючи кінець модерної епохи та початок нової, активно користується надбанням минулого і декларує численні нові “ступені свободи” та самовизначення. Другий – деконструктивістський – “працює на підрив” тотальностей без “виходу” або “прориву” у “новий” простір. Слідом за Г. Фостером, ми можемо сказати, що постмодернізм існує як: 1) “постмодернізм спротиву” та 2) “постмодернізм як реакція”. Перший “деконструює модернізм та опирається status quo”, а другий – “відкриває модернізм з метою досягти останнього”. “Постмодернізм спротиву” розглядає об’єкт та його соціальний контекст; він постає як контр-практика не тільки до культури офіційного модернізму, а й досліджує та деконструює офіційний постмодернізм. “Постмодернізм спротиву” деконструює традицію, на відміну від інструментальних відтворень та “псевдо”-історичних підходів, що їх пропонує “постмодернізм як реакція”; перший веде “пошук джерел/начал”, наголошуючи саме на “процесі пошуку”, щоразу розглядаючи культурні коди у критичному світлі, а не просто експлуатуючи їх.
У більшості випадків, коли вживають слово “постмодернізм”, мають на увазі рух, що розвинувся у Франції у 1960-х рр., більш точно характеризований як “постструктуралізм” разом із його подальшими трансформаціями. Постструктуралізм заперечує: можливість об’єктивного пізнання реального світу; єдино “правильне”, або “пріоритетне” значення слів чи текстів; єдність, цілісність та прозорість для пізнання людського “Я”; можливість існування істини взагалі тощо. Цей рух розглядається як такий, що відмітає інтелектуальні засади модерної західної цивілізації. Ці напрямки інтелектуальної атаки знаходять свій розвиток у політичних рухах – постколоніалізмові, політиці багатокультурності та фемінізмі, що розглядають об’єкти критики як ідеології кожної з груп – сексуальної, етнічної або економічної – і прагнуть перерозподілу влади на користь тих, що складали меншини. Принципи, методи або ідеї, характерні для модерної західної цивілізації, розглядаються або як “незаконні” (нелегітимні), або як такі, що уже віджили своє. В цьому аспекті постмодернізм постає як останній спалах критики Просвітництва, критики модерного суспільства, початок якого сягає у ХVІІІ ст., критики, що не вщухала саме з тих часів.
Західноєвропейський варіант постмодерністської естетики створює поле, на якому зустрічаються ціннісні контексти різних культурних систем, в тому числі й такі, що були, здавалося б, безповоротно втрачен, й такі, яким так і не вдалося у свій час здійснитися на етнокультурному грунті, (на кшталт специфічного прояву/не-прояву в різних національних культурах Ренесансу, сюрреалізму, екзистенціалізму…). Особливість цієї зустрічі полягає в тому, що у відтворюваному полілозі у митця не має власного слова – всі слова є чужими. Одні контексти постають як проклятий час – простір культурної ізоляції, інші – як об’єкти ностальгії. І в тому й у іншому випадку не виникає контакту без відчуження – черепаха культурної історії біжить від постмодерністського Ахіллеса. М. Епштейн пов’язує з цією ситуацією надію на народження “транскультури”, яка виводить людину з-під диктату однієї окремої культури й розміщує її в точці “позазнаходження”, з якої їй відкривається те, що об’єднує всі культури у їх глибині. Транскультурний світ розміщується не поза, а в середині всіх існуючих культур, подібно до багатовимірного простору, що поступово просвічує крізь рух історичного часу. Це безперервний, триваючий простір, в якому нереалізовані, потенційні елементи не менш значимі, ніж ті, що справдилися “реально”.
У Підрозділі 2.3 – “Постмодернізм як дискурсивна практика. Семіотика тексту” – показано, що постмодернізм знаходиться на перетині багатьох напрямків гуманітарних наук, що мають потужний науковий апарат. До “концепційного інструментарію” роботи залучаються елементи семіотичного та компаративного аналізу, а також основні елементи постструктуралізму – принцип онтологізації поняття тексту (зокрема “дискурсивності візуального”), принцип “поструктуралістського історизму” та “методологічних сумнівів” або децентрації, позиції “критичної онтології”, принцип “вільносягаючої інтерпретації” та “постмодерністської чуттєвості” для інтерпретацій творів мистецтва та аналізу репрезентативних систем, що їх утворюють. Семіотична теорія є частиною теорії комунікації: усі комунікативні моделі розглядають обмін інформацією між адресантом і адресатом в умовах загального коду. Семіотика – це теоретичний напрямок, який досліджує усі аспекти й фактори продукування та інтерпретації знаків і процесу означування. Основне семіотичне поняття, що його задіяла постмодерністська думка й прояснення якого вимагає формулювання даного розділу – це “дискурс”. Воно пов’язане з іншими семіотичними поняттями: “текст, ” “інтертекстуальність”, “код”, “знак”, а також з поняттями “міф” і “симулякр”.
У надрах структуралізму зароджується постструктуралізм. Хоча йдеться про ті
Фото Капча