Постмодернізм як транскультурний феномен. Естетичний аналіз

Деконструкція – це акт або операція, але з певними застереженнями: кожна операція буде подією, єдиною у своєму роді. Деконстркція могла би бути актом/операцією за умови позбавлення останніх стану пасивності: деконструюється все. Тому деконструкція не є формою руйнації, а нагадує нескінченну операцію розбирання цілісного утворення на складові поза опозиціями центр/периферія, поза будь-якими протилежностями. Щодо ідеології деконструкції, то, аналізуючи будь-яке висловлювання, необхідно виявити в його основі бінарну опозицію й звинуватити її у суперечливості, (правила гри передбачають, що будь-яке зведення до бінарності є некоректним спрощенням), а потім “розібрати” це висловлювання, перегрупувати елементи і виявити як вони утворюють не одне, а два і більше абсолютно рівноправних висловлювань. Здійснена Дерріда глобальна критика мови, пов’язана з тим, що мова (у сенсі мовлення), сповнена негнучких кліше, застиглих смислів й умовностей (подібні претензії висловлював Р. Барт), обертається спочатку протиставленням розмовної мови, (що претендує на первинну істинність), та письма, (ніби-то позбавленого таких претензій), а згодом, в якості наступного кроку деконструкції, ця опозиція знімається за рахунок з’явлення категорії “архе-письма”. Вийшовши на панівні позиції, деконструктивістський дискурс спрямовує численні теоретичні і матеріальні прояви інших дискурсів (літературних, архітектурних, образотворчих, музичних тощо). “Структурна подібність” змушує нас не тільки розглядати мистецтво як можливість деконструкції, а й дивитись на останню як на можливість мистецтва.

У Підрозділі 3. 3 – “Постмодерністський понятійно-категоріальний інтелектуальний комплекс: основні поняття деррідаїстського дискурсу”- на значному емпіричному матеріалі аналізується концепція Дерріда, згідно якої “письмо” є інакшостю, різницею (différance) голосу-логосу. Лише не-фонетичне письмо (або “письмо”) здатне деконструювати слово-логос. Воно є первинним по відношенню до слова, адже завжди містить “слід” (trace), який виявляється у результаті розпаду присутності, її зіткнення з власною не-тотожністю. Слід завжди визначений ним самим, постає як повідомлення про перехід “внутрішнього”, глибинного у “зовнішнє”. Слід є архіписьмом, повідомленням про “письмо”. “Письмо” руйнує онтологічно обгрунтовану єдність слова і голосу в логосі, що є уособленням буття як присутності. “Письмо” є цікаве само по собі, яке надає можливість прочитати всі тексти, що належать нашій культурі як симптоми чогось, ще не представленого в історії думки. Дерріда замінює метафізику буття метафізикою “письма”.

Концепція “письма” вписується у постмодерністську гетерогенну модель культурного розвитку. Дерріда і французькі постструктуралісти Ж. -Ф. Ліотар, М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Бодрійяр пропонують аналіз механізму формулювання модерних значень, в яких виявляється перевага структур раціонального, унітарного характеру, а не суб’єктивного, національного, гендерно значущого. Це виявляє опозиційність домінуючих універсальних детермінант і репресованих смислових позицій, яким відведена периферія “іншого”. Перспектива осягнення самоцінності “іншого” відкривається в культурному діалозі, в переході від “Космо-полі-тизму” до “космо-Полі-тизму”, від єдиного-панівного стилю, розуміння доби, сенсу тощо до множинності, від “канону” до “практики”. Включення будь-яких національних, гендерних, суб’єктивних дискурсів означає деконструкцію ідеологічних схем, які сформувалися, з одного боку, під впливом ідеї “європоцентризму”, а з іншого – під впливом ототожнення “повної” і “модерної” культури. Постмодерністська інтерпретація передбачає відкриття нового культурного простору з перспективи периферії, маргіналії, меншості, тобто з перспективи “іншого”, через врахування автономних локальних моделей розвитку. Проти класичної онтології центру повинна піднятися з периферії філософія свободи, проти європейського постмодерністського ірраціоналізму (тобто критики просвітницького раціоналізму) можна поставити “розум іншого” або “транс-модерність”, що означає “корпоративну солідарність”. Остання розгортається між центром/периферією, чоловіком/жінкою, різними расами, різними етнічними групами, різними класами, цивілізацією/природою, Західною культурою/культурами Третього світу.

Постмодерністи намагаються уникнути мислення протилежностями (на зразок центр/периферія; високе/низьке…) з допомогою особливої властивості мови, яку Дерріда називає diffárance. Замість поняття “різниця”, “відмінність” – différеnce, прийнятого в семіотиці й лінгвістиці, Дерріда вводить поняття “розрізнювання” – différance, що вносить смисловий відтінок розрізненості у часі, відстрочки у майбутнє, (у відповідності з подвійним значенням французького дієслова différer – розрізнювати й відстрочувати). Просторово-часова сутність розрізнювання реалізується у понятті “слід”. Якщо сприймаючій свідомості “даний” тільки “слід” знаку, що позначає предмет, то тим самим припускається, що отримати про цей предмет чітку уяву в принципі неможливо. Вся система мови, в такому разі, характеризується як платоніська “тінь тіні”, як система “слідів”, тобто вторинних знаків, у свою чергу, опосередкованих конвенціональними схемами кон’юнктурних кіл читача. У гносеологічному плані концепція Дерріда являє собою спробу теоретичної девальвації пізнавального процесу, можливостей смислової орієнтації у світі, раціональної його інтерпретації.

У специфічно деконструктивістському розумінні сліди, або траси (від фр. – trace) “іншого” визначають процес ідентифікації “я” через категорії морального відношення, зближують “я” через “іншого” з безкінечністю і реальністю людського бажання, забезпечують цілісний процес означування реальності як присутності – присутності всіх речей у моєму житті. Траси “іншого” виступають знаками, які трансцендентують