Постмодернізм як транскультурний феномен. Естетичний аналіз

Постмодерністська теорія мистецтва виявляється гарантом від тотального знищення, якому загрожує теорія мистецтва раціоналістичного структуралізму, згідно якої всі значення і “ракети” мають дістатися своєї цілі. Такою є у загальних рисах апокаліптика Дерріда. І тут слід зазначити, що він, по суті, дійсно повторює класичну модель: Апокаліпсис відкриває істину, а саме – постструктуралізм, і ця істина надсилає повідомлення власному пророкові-провіснику, тобто Дерріда, щоб він провістив її, викриваючи тих, хто проти неї, тобто тих, хто вірить у “видиму” язичницьку істину і, таким чином, не бажає визнавати істину за межами розрізнювання і неправди або добра і зла, яка єдина для правих та винних і на всіх однаково світить, хоча сама невидима й нечутна.

Постмодернізм синтезує теорію постструктуралізму, практику деконструкції і художню практику “постсучасного” мистецтва й намагається обгрунтувати цей синтез як “нове бачення світу”. У цьому підрозділі ми поставили за мету проаналізувати ті міркування, що стосуються безпосередньо деконструктивістського “письма” та літературно-художнього мислення постмодернізму. Досліджуючи здійснення ідей постсучасних мислителів у художній практиці, будемо, по можливості, враховувати цей контекст, усвідомлюючи водночас, що мистецтво художників-постмодерністів розвивалось й розвивається, в цілому, незалежно від теоретичних настанов “розбирачів” логоцентризму, але стикається з ними сутністю свого ставлення до мистецтва.

У Підрозділі 4. 3 – “Множинність естетики постмодернізму. Проблема перегляду класичних естетичних категорій” – досліджується, що постмодерністська естетична самосвідомість в мистецтві, сприйнята в межах духовної ситуації, засвідчує чимало опозицій і ототожнень. Серед них особливо важливими є, по-перше, момент розмежування з авангардною, модерністською ідеологією і стилістикою; по-друге, тяжіння до організованих (попри всю їх своєрідність й розпливчасті критерії відбору) форм самовираження: програмні альманахи, збірники, виставки, гурти …; по-третє, суголосність естетичного постмодернізму з концепціями постіндустріального, посттоталітарного, постколоніального політичного й культурного світотворення; по-четверте, множинність постмодерністського мислення – надактивне використання відомих художніх прийомів.

Естетичний постмодернізм можна розглядати історично, а можна – екзистенціально, в категоріях “духовної ситуації постсучасності”. Остання не зводиться до замкненого образу історії, а фіксує феномен присутності у часі й історії, передаючи незавершеність людського пізнання і, проявляючи відносність кожного історичного явища, наявність у ньому різних явищ і процесів. Духовна ситуація “зведе їх до окремих перспектив, кожна з яких у своєму відокремленні значуща, але значуща не абсолютно” (К. Ясперс).

Найсуттєвішим, що створює ситуацію постмодернізму в мистецтві є наступне: 1) невизначеність, або, скоріше, невизначеності; 2) фрагментарність: постмодернізм лише відокремлює, він стимулює довіру лише до фрагментів, найприкметніше визначення, яке можна висловити на його адресу – це “підсумовування”, синтез будь-якого роду, час потребує розрізнення “difféґance”, “відкладання”, гнучких дефініцій; 3) деканонізація: отже, від смерті Бога до смерті автора, деканонізація культури, демістифікація знання, деконструкція мови влади; пристрасть, підступність; 4) відсутність са-мос-ті; відсутність гли-би-ни: постмодернізм анулює егоїзм у традиційному його розумінні, (це ще був Ніцше, який проголосив, що “суб’єкт – це лише фікція”) ; 5) непрезентабельність, невідображуваність: постмодерністське мистецтво ірреалістично, навіть його “магічний реалізм” розчиняється у небесних сферах, гладка поверхня постмодернізму віддзеркалює імітацію (неомімесис) ; 6) іронія: ця іронія стає невизначеною, багатозначною, вона прямує до демістифікації, ясності, до чистого світла відсутності; 7) гібридизація: деформація жанрів спричиняє двозначність, паракритику, “вигаданий дискурс, новий журналізм, нехудожній роман”; 8) карнавалізація: у цьому терміні, що вбирає в себе невизначеність, фрагментарність, деканонізацію, відсутність самості, іронію, гібридизацію відбивається пафос постмодернізму; 9) виконання, участь: текст постмодернізму – усний чи письмовий – потребує, щоб його відтворили; 10) конструкціонізм: постмодернізм радикально метафізичний, ірраціоналістичний; 11) іманентність: поза релігійним відголосом це означає зростаючу властивість розуму узагальнити себе у символах.

Постмодернізм – це не якийсь новий стиль, що прийшов на зміну модернізму. Це не кінець, а, скоріше, початок і зародження модерну, причому “справжні” постмодерністи – ті, хто увінчує цей первинний стан, невтомно, безупинно “приймає пологи” модерну, не забуває “переписувати” або “проробляти” (у психоаналітичному сенсі) сучасність з усіма її вадами і недоліками, часом фатальними. Письменники, художники, філософи і політики, які просто перекреслюють й пускають у непам’ять сучасність, (типово “модерністський жест”), засуджені несвідомо відтворювати та повторювати те, від чого прагнули піти. Постмодерністське мистецтво прямує новими шляхами – шляхами полістилізму. Полістилізм – це категорія, яка означає явище у мистецтві, що прагне через вже розроблену стилістичну мову створити принципово новий погляд на мистецький твір. Полістилізм не тільки узагальнює “всі вже існуючи стилі”, вільно ними оперує у формотворенні, розглядаючи специфічним чином історію мистецтва, але й прагне творчо відтворити пульс багатоманітності через єдність,