Постмодернізм як транскультурний феномен. Естетичний аналіз

У Підрозділі 4.4 – “Новітній dé-cadance: естетика без-мірного” – досліджується, що у ситуації, коли у свідомості людей домінує есхатологія, коли апокаліптичні передумови не є розмитими, інтуїтивно відчуваними, а стають цілком конкретними й відчутними фізично – тобто в ситуації, яка визначається істориками культури як особливе явище – фін-до-сьєкль (fin de siècle), тобто кінець сторіччя – надзвичайно актуалізується проблема декадансу. Причому декадансу у найширшому, транскультурному сенсі – не лише як занепад-вщухання, знесилення (фр. – dècadance – tomber), а саме як dè-cadance – як безмірність поза-виміром (від фр. – cadance – такт, міра, розмір, cadancer – додержується міри-розміру).

Постмодернізм, породжений гранично глибокою усвідомленістю культурної кризи, а в нашій країні – безмежним переживанням трагічних антиномій радянської цивілізації, ніби свідомо створює ситуацію тимчасової смерті культури, через стратегію діалогу з хаосом, моделює лімінарне вивільнення від всіх варіантів структурної впорядкованості. Постмодернізм – це у найвищому сенсі тимчасовий, перехідний та пограничний стан культури, він постає як точка зустрічі нерозчленованої, антиструктурної, броунівської, але, водночас, органічної єдності вс минулого (в тому числі, й потеніційного) культурного досвіду, а також імпульсів, обіцянок майбутнього. Постмодернізм переводить у глобальний масштаб ту відчуженість по відношенню до світової культури, від якої, здається, так наявно страждають маргінальні культури. Та цим досягається зворотнє: повна синхронізація відтиснутих, периферійних культур з культурою світовою. Постмодернізм, розігруючи тимчасову смерть культури та настирливо рефлексуючи з цього приводу, тим самим, спустошує, формалізує саму смерть, а, звідси, зживає її, неминуче зживаючи при цьому й самого себе.

В дослідженні пропонується один із варіантів вирішення даної проблеми – це система “універсалізму”, яка грунтується на перетворенні постмодерністської ситуації в культурі. Система універсалізму стикається з теорією “параестетики” (Керолл). Згідно наведеної концепції естетика звернена проти себе самої або виштовхнута поза це поняття. Тут акцентується увага на тому, що існує поруч з естетикою, але нею не є з точки зору “нормальної” класичної естетики. Більш того, параестетика описує критичний підхід до класичної естетики, де питання про те, що являє собою мистецтво, не є визначеним заздалегідь й не має “визначеного” місця або чіткої дефініції. Головними засадами метаестетичної концепції універсалізму є розширення самого предмету естетичних досліджень, розповсюдження їх на нові сфери людської життєдіяльності; поглиблення інтересів естетики в межах мистецтва, мистецтвознавства, культурології, коли естетична теорія може відігравати синтезуючу роль, надаючи цілісного вигляду міждисциплінарним дослідженням.

Сучасність диктує “нові правила гри”: “культура й анти-культура”, “мистецтво й анти-мистецтво”, “естетика й анти-естетика” міняються місцями. Тому важливою є спроба віднайти універсальні засади людської діяльності й духовності. Проект естетики універсалізму як онтології нової чуттєвості грунтується на панестетичній позиції. Такий підхід пов’язаний з загальним процесом “естетичного буму”, коли традиційні художні атрибути більш активно проникають у нехудожню реальність людини: в економіку, екологію, політику і, власне, в наукову сферу.

 

У ВИСНОВКАХ підбито підсумки дослідження, формулюються положення, які мають перспективне значення для подальшої теоретико-методологічної та науково-практичної роботи.

Запропоноване дисертаційне дослідження є однією з перших спроб у вітчизняній естетиці побудувати картину постмодерністської ситуації як транскультурного феномену саме у естетичному аспекті, з’ясувати формування певних засад, що обумовили його появу й мають онтологічні, гносеологічні, історико-культурні й естетичні параметри.

Амбівалентність значення “постмодернізм” (як “пост-сучасність”, “після модернізму”) припускає неоднозначне тлумачення. З одного боку, постмодернізм співвідноситься з теоріями, що описують унікальність переживання ситуації кінця, чи не найтрагічнішого у світовій історії ХХ ст. З іншого боку, у самому терміні міститься посилання на модернізм. Але, якщо модернізм й породив з себе постмодернізм, зрозумілим є й те, що теоретичне оформлення останнього йшло на засадах відштовхування від “сучасності”. Відмова від принципу “антагоністичної культури”, зарівно як ідея “естетичного виміру” в якості єдиної функції мистецтва, стає підгрунтям, що підготувало постмодерністські тенденції в мистецтві Заходу у 60-70-х рр. ХХ ст. Зі сфери мистецтва дискусія про постмодернізм поширилася у галузь філософії, культурології, естетики, мистецтвознавства тощо і, зрештою, усвідомилася як загальнокультурна ситуація постмодернізму.

Методологічна схема “Передмодерн – Модерн – Постмодерн”, яка символізує багатовікові процеси становлення європейської духовності, використовується як своєрідна “концептуальна оболонка”, що дає змогу осягнути новітню ситуацію в філософії, естетиці, культурі в цілому.

Особливий наголос зроблено на становленні нового стилю мислення, який формувався на початку ХХ ст., коли вперше в історії європейської традиції ставиться під сумнів правомірність класичної філософської традиції, піддається критиці її привілеїзація. Це, по-перше, руйнування основної для “класики” суб’єктивно-об’єктивної матриці, включення до сфери розгляду таких проявів людської свідомості, які традиційно відкидалися із абстракції “суб’єкт”; по-друге, десубсталізація (у зв’язку з попереднім) всіх форм людської культури, включаючи індивідуальну свідомість, історію, мистецтво, осягнення цих форм, як реального процесу в його унікальності і неповторності.

У царині естетики головні розмежування між постмодернізмом та модернізмом/авангардизмом можна провести за наступними напрямками: сутність модернізму становить індивідуальний, витончений, “глибокий” стиль, тоді як у постмодернізмі авторський стиль змінюється поетикою загального місця, підкреслено стертою, банальною мовою; художній витвір модернізму є