Постмодернізм як транскультурний феномен. Естетичний аналіз

Предмет:

Тип роботи:

Автореферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

поєднати різні прояви буття людини та світу у своєрідну мистецьку сферу, що є недосяжним іншими шляхами, зняти певні риси світобудови, які обмежуються моностилістичним поглядом. Полістилізм є багатоманітним, складеним з різноманітних елементів, але принципово єдиним за своєю суттю, він поєднує у собі новизну стилізації та різнорідність колажу. Полістилізм не обмежує себе темою, як це робить колаж, бо полістилізм намагається охопити всю площину ідей та різних змістів, він є ширшим за колаж і підпорядкований ідеї всезагальності як такої. Полістилізм прагне поєднати всі шари мистецтва, починаючи навіть з самих “брутальних” та маргінальних для академічної культури зразків, і закінчуючи зразками “високої культури”. Він прагне не до стирання різниці між цінностями, а до відтворення співіснування різних цінностей у єдиному бутті, тобто буття світу зі всіма його вадами та принадами переноситься у буття твору. В цьому є і певний етичний пафос, і естетична цінність. Отже полістилізм, по-перше є концепцією, на основі якої розробляється саме художнє творення, а по-друге, полістилізм має власний арсенал підпорядкованих йому технічних прийомів (наприклад, принцип цитування, техніка адаптації, принцип алюзій …). Зрозуміло, що полістилізм та стилізація і колаж стоять на різних щаблях категоріальної ієрархії.

Завданням сучасного мистецтва стає освоєння хаосу, надання абсурдові сенсу, створення “нової чуттєвості”, перетворення відчужених біографій людей на текст. Все це неможливо зробити без нових концептуальних підходів та естетичних рішень. Постмодерністський художник опиняється в складному становищі: текст, який він пише, принципово не співпадає з правилами, які вже встановлені, тому йому неможливо надати кінцевого значення, застосувати загальні критерії, оцінки. Ці правила і категорії, суть предмет пошуків, які впроваджує певний витвір мистецтва. Таким чином, мистецтво кінця ХХ – початку ХХІ ст. окреслює проблему репрезентації дійсності, яка різними методами вирішувалась в певні історичні етапи західноєвропейською художньою культурою. З цього приводу, розглянемо схематично окреслену проблему: мімесис-артефакт симулякр-віртуальний об’єкт, реальність інтерфейс, естетика анти естетика.

Класична парадигма естетики, як “дзеркала” художньої творчості набуває рис “задзеркалля”, тобто, відмовляється від відображення світогляду митця і прямує до створення ментального простору мистецтва. На відміну від класичних принципів мімесису, нова естетика (антиестетика) затверджує принципи творення естетичної реальності у формі текстобудування. У мистецтві виникає певного типу “світ”, який забезпечує банальне буденне життя і механістичну рефлексію мислення, породжуючи свої естетичні хронотипи.

Таким чином, поява “анти-естетики” у лоні постмодерної рефлексії знаменувала повне розвінчання “естетичного”, як чогось специфічного, позитивного. З’являються “негативні” естетичні категорії, які описують мистецтво вже не на рівні “мімезису”, а на рівні “симулякру” – фантомного заміщення реальності. На місце артефактів культури приходять віртуальні об’єкти, пов’язані з аномальністю, утилітарністю, банальністю “гіперреальних текстів”.

Постмодерна культура демонстративно синтезує мистецтво й анти-мистецтво, естетику й антиестетику, психологію і фізіологію, психоаналіз і шизоаналіз. Якщо класичне мистецтво було спрямоване на утвердження смислів (сенсу) історії і життя, авангард – на пошуки їх з позицій трагічної абсурдності, відсутності сенсу, то постмодернізм – це умисна втрата сенсів, навіть їхнє параноїдальне винищення. У такий спосіб намагаються надати культурі можливості звільнитися від тотальної циклічності, від усталених стереотипів культурно-історичних сенсів, від містифікацій масової свідомості. На практиці це відбувається як відмова від онтологічних меж між всіма членами комунікативного вектора: відправник (автор твору) – витвір (комунікат) – реципієнт (читач, слухач, глядач). А це один із шляхів подолання протиріччя між мистецтвом і дійсністю, коли застосовуються документальні факти у літературі, або реальні речі масового вжитку в живописі і скульптурі (так звана техніка “знайдених речей”, “objects trouves”).

Поява авангардистської “антикультури”, постмодерна гра в “кінець культури” виникає як переосмислення традиційних понять і підходів. Некласична естетика засвоює парадигми багатьох сучасних наук – від лінгвістики і семіотики до психоаналізу і синергетики. Вона долає ренесансно-просвітницькі, баумгартенівські ідеали, що мали раціоналізований “лінійний” характер, застосовує ідеї хаосології, метафізики “Ніщо”. На відміну від класичних принципів мімесису або експансії в мистецтві, нова естетика утверджує принцип творення естетичної реальності у формі текстобудування (так звана інтертекстуальність Ю. Крістевої, або “універсум текстів” Ж. Дерріда). Естетика авангарду й постмодерну, як естетика всіх можливих світів та “анти-світів” використовує міфологічні, містичні, парапсихологічні, езотеричні вчення й доктрини. Світ, не реальний, а уявний, не сущий, а умовний, не дійсний, абстрагований стає тереном її пошуків і переживань. І тут свідомість звертається до глибинних, первісно-міфологічних ретроспектив. Некласична естетика грунтується на вивченні архаїчних культур, на різноманітних дослідженнях атавістичних форм мислення, творчих станів.

Некласична естетика використовує й проголошує такі принципи, як ексцентризм, еквилібризм, дивовижність, іронія, нігілізм, шизоїдна діалектика сакрального тощо. Феномен естетизації потворного привносить в її поле ідеологеми жаху, злочину, огиди, маразмування, некроестетики. Ці “негативні” категорії надають можливість віднайти відповідні номінації для художніх реалій, непояснювальних традиційними термінами (прекрасне, ідеал, калокагатія). З’являється естетика “жаху перед прекрасним”. Але сутність естетики авангарду й постмодерну не можна зводити лише до термінологічних новацій або “некласичних” підходів. Вона набуває якісно нового теоретичного характеру, стає “критикою естетичного” і частиною онтології культури. Інакше кажучи, “некласична естетика” виступає вже не просто як підпорядкована рефлексивній системі похідна “філософська дисципліна”, а як сама-собі філософія, саморефлексія мистецтва.

“Рух-розсіювання-перетікання” – такими є ознаки постсучасності. Перенасичена інформацією реальність змушує бігти від неї, “змінювати повітря”, весь час рухатися, іти. Суспільний простір став функцією руху. У цьому світі, де не