Постмодернізм як транскультурний феномен. Естетичний аналіз

Поява “антиестетики” у лоні постмодерної рефлексії надало змогу описувати мистецтво вже не на рівні мімесису, а на рівні “симулякру” – фантомного заміщення реальності. Естетика постмодернізму передбачає зведення мостів між елітарною і популярною культурами, відтворення в мистецтві специфічної дійсності. У мистецтві постмодернізму примхливо переплелися характерні для духовного клімату доби “порубіжжя” крайнощі і протиріччя: консервативне тяжіння до розсудливості та відчуття світу як хаосу, світу, навіки втраченого для здорового глузду; історизм, в якому приховане почуття непоправної втрати історичної традиції; захист демократії і, одночасно, спроба кроїти її за міркою помірних зазіхань “людини пересічної”, “людини середини”.

В роботі особлива увага приділяється творчості maître à penser доби постмодерну Ж. Дерріда і створюваному ним “некласичному” понятійно-категоріальному апарату постсучасного теоретизування: концепціям “деконструкції”, “розрізнювання”, “доповнювання”, “розсіювання”, “архе-письма” та іншим термінам-“непоняттям”, пов’язаним з критикою “фоно-онто-тео-теле-фал-логоцентризму” сучасного гуманітарного знання.

Розуміння постмодернізму стосується, насамперед, того, як ми говоримо про/або репрезентуємо сучасне або минуле, що при цьому наголошуємо, а що – замовчуємо. В роботі підкреслено, що постмодернізм фігурує в культурних практиках як “постмодернзім спротиву” та “постмодернізм як реакція”. Обидва звертаються до модерної епохи (модернізму) і до певної міри формують свій антимодерний дискурс – дискурс відсутності. Це означає, що перший є “акцією” по деконструкції не лише модернізму, але й інших репрезентативних та ціннісних систем; другий “використовує” модернізм, є своєрідною реакцією на нього, проте він нагадує скоріше акцію “примирення”.

Виокремлюються наступні теми, які превалюють як у постмодерній думці, так і в художній практиці. Це, власне, протиставлення: присутності, або репрезентації аналізу і критиці репрезентативних систем; цілісності – гетерогенності, множинності, плюралізму; джерел або походження – самоцінності або довільності “пошуку джерела”; трансцендентності норм – їхній іманентності. Як “стратегія”, в кожному з випадків пропонується аналіз явищ методом виявлення інакшості як їхньої складової, а, відповідно, і умови їх існування взагалі.

Канон “великого” європейського модернізму відводить вторинну роль культурній практиці такого типу, як, скажімо, український модернізм (або будь-яким іншим слов’янським модернізмам). Натомість постмодерністська інтерпретація модернізму передбачає відкриття нового культурного простору з перспективи периферії, маргіналії, меншості, тобто з перспективи “іншого”, через врахування автономних моделей розвитку.

Концепція постмодерності, яка задає нову парадигму мислення і переглядає епістемологічний розрив модернізму з традицією, повертається до локальних варіантів розвитку, доповнюється теорією “транскультурності”. Остання спирається на всеохоплюючий характер тих тенденцій, що намітилися в самосвідомості не лише розвинутих країн Заходу, а й в усьому світі. Адже постмодернізм пов’язаний з деконструкцією тих ідеологічних схем, які сформувалися під впливом абосолютизації ідеї “європоцентризму”, з руйнацією “імперського проекту”, (який співвідносив культуру з Античністю, Ренесансом, чи неокласичною Європою та Америкою), тобто з переглядом просвітницьких ідеологій, з процесом постколоніалізму та посттоталітаризму. Вищесказане вписується у новий контекст, а саме – у постмодерністську гетерогенну модель культурного розвитку. Горизонталь поширення постмодернізму доповнюється вертикаллю всепроникливості постмодерністських тенденцій в усі нашарування культури, що має онтологічні, гносеологічні, історико-культурні та художньо-естетичні параметри. Процес переписування/відштовхування, переглядання модернізму має сенс як для Заходу, так і для Сходу, який ми розуміємо за т. зв. “залишковим принципом”, тобто “не-Захід”. Тут “транскультурність” постмодернізму збагачується теорією “трансмодерності”, що спирається на досвід культур, для яких модернезаційний процес є актуальним, чи то внаслідок його трагічного припинення/гальмування ідеологією тоталітаризму, чи то завдяки складним процесам залучення периферії “іншого” до “су-часності” світовій спільноті.

Світовідчуття останньої третини ХХ ст. стало виходом у той спосіб буттєвості, який визначено “транскультурою”. Це новий простір свідомості, у якому всі її теми і фрагменти співіснують. Стадія “транскультури” – це є самоорганізація культури як цілого, на противагу спокусам політизації, технологізації, сцієнтизму, релігійного фундаменталізму та ін. спроб нав’язати культурному цілому властивості однієї з його складових. Феномен транскультурності – це новий рівень буття людини, поперечний кордонам й перетинам старих, расово, етнічно, релігійно, політично розділених культур. Таке явище не нівелює буття людини в тій культурі, в якій вона народжена та вихована, але додає рівень свободи до цих детермінацій, рівень нових альтернатив.

Отже, постмодернізм – це реакція на елітарність та інтелектуалізм модернізму; це відхід від метонімії інтерпретації й повернення до повноти самого явища, самої речі, предмету; це занурення у іманентність живого досвіду, до маньєристськи-барочного багатства переживання; це рефлексія над претензією та “тюрмою” мови/мовлення, слова/письма.

 

 

Гуменюк Т. К. Жак Деррида и постмодернистское мышление. – К. :