Постмодернізм як транскультурний феномен. Естетичний аналіз

Виходячи з проаналізованого, надане сумарне уявлення про основні поняття, що їх задіює постмодерна теоретична думка: 1) текст – це повідомлення, що передає художню інформацію, (за теорією інформації, повідомлення – інформація про властивості й стан однієї системи, яка (інформація) навмисне передається іншій системі) ; 2) інтертекстуальність – така властивість тексту, яка притаманна йому від самого початку (предметом цитації є всілякі дискурси, з яких і складається культура й в атмосферу яких, незалежно від своєї волі, занурений будь-який автор) ; за самою своєю природою будь-який текст – це інтертекст, він пишеться в процесі зчитування чужих дискурсів, інтертекстова структура не є наявною, а виробляється відносно іншої структури; 3) інтертекстуальність не варто розуміти так, що текст має якесь походження; текст утворюється з анонімних, невловимих і, водночас, уже читаних цитат – із цитат без лапок, він має не просто кілька значень, у ньому здійснюється властива множинність смислу, така, що не підлягає усуненню; 4) одночасно текстові притаманна певна семантична сталість, яку дослідники називають “презумпцією текстуальності”; 5) семіологія має перед собою два шляхи: а) розробка теорії комунікаційних універсалій; б) відпрацювання техніки опису комунікаційних ситуацій в часі та просторі; 6) ці шляхи поєднуються у визначенні дискурсу як процесу, що передбачає систему (виробництво того чи іншого дискурсу виступає як послідовно здійснюваний вибір можливостей, що прокладає собі шлях крізь сітку обмежень) ; 7) код тлумачиться як сукупність правил або обмежень, які забезпечують функціонування мовленнєвої діяльності природної мови або будь-якої іншої знакової системи; сприяє забезпеченню комунікації, мусить бути зрозумілим усім учасникам комунікаційного процесу, мати конвенційний характер; 8) мова (в тому числі й “мова культури”) в цій системі координат тлумачиться як “семіотична маніфестація в формі знакових ланцюжків”, а, відповідно, знак – як одиниця плану маніфестації, що конституюється семіотичною функцією, результат суміщення означника й означуваного; 9) у міфі, за Бартом, є дві семіологічні системи, одна з яких частково вмонтована в іншу: мовна система (“мова-об’єкт”) і самий міф (“метамова”) ; означник у міфі – це, одночасно, результатуючий елемент мовної системи й вихідний елемент системи міфологічної; зруйнувати такий міф можна лише шляхом міфологізації його самого.

Отже, у філософському дискурсі постмодернізму відбулася “подія” (Дерріда). Перш за все було переформульоване ключове поняття структури. Традиційне розуміння структури, з точки зору постмодерністів, припускає наявність центру, завданням якого є організація цієї самої структури. Адже неорганізовану структуру уявити просто неможливо. Структура корелюється з грою, але з грою лише всередині загальної форми. Гра не має самостійного значення. Таке розуміння структури зумовлене європейською культурно-історичною і філософською традицією. У постмодерні здійснюється “сходження” у глибину мови, де й відбувається стикання постсучасної думки з семіотикою як комплексом філософських і наукових теорій, предметом яких є властивості знакових систем: природних мов, штучних мов науки, різноманітних систем знакової комунікації й сигналізації в оточуючому світі, мов програмування, мови мистецтва тощо. Для постмодерну характерне відношення до світу як об’єкту усвідомлення, результати якого фіксуються у тексти, тому світ виступає як нескінченний і безмежний текст.

Семіотичний аналіз постмодерної свідомості спирається на такий тип самоусвідомлення часу, коли “на небі нашої рефлексії панує дискурсія – дискурсія, можливо, недосяжна, яка була б відразу і онтологією, і семантикою. ” (М. Фуко) Постмодерн ламає традиційний означувальний процес, який закріплював взаємозв’язок суб’єкта і соціуму, суб’єкта та реальності. Формування значення, за Ф. де Соссюром, мислилось до цього часу традиційно: як зв’язок означуваного поняттєвого змісту і певних формальних структур, які його позначають. У постмодернізмі цей процес протікає від одного означення до іншого; означуване не відсилає до реальності і стає ілюзорним, генералізується лише відношенням “означників” між собою. Така онтологізація мови приводить до руйнування і часопросторового контінууму, і самої ідеї суб’єктивності. Водночас, створюється ілюзія “повної” присутності, яка виникає завдяки надзвичайно інтенсифікованій образності, що поглинає самого суб’єкта: присутність слова або матеріального “означення”, передує і, навіть, заміщує присутність суб’єкта. Подібне переосмислення фіксується не лише в сфері художньої творчості.

Культурним аналогом постмодерної трансформації семіотичного означування за типом “слово-знак” виступає “нелінійне письмо”. У ньому, “розходячись в усі боки” від будь-якого слова, ланцюжки смислонесучих елементів, які відсилають один до іншого, демонструють існування безперервної сітки, утвореної цими елементами. І тільки унікальне місцеположення в топологічній системі цих зв’язків, тільки рух по цій сітці надають кожному елементу-“означенню” його означуване, його смисл. Внаслідок відкритості цієї семантичної системи, в цілому, і кожного окремого процесу в ній, будь-який смисл виявляється незавершеним. “Нелінійне письмо” фіксує нову дискурсію, яка враховує не лише універсальний, “кінцевий” смисл, але зміщується до маргінальних, множинних, індивідуальних значень