Постмодернізм як транскультурний феномен. Естетичний аналіз

У Другому розділі – “Культурологічний дискурс постмодернізму”- увага зосереджується на означенні поняття “постмодерність”, що є амбівалентним за своєю суттю; усвідомленні постмодернізму як транскультурного феномену й визначенні поняття “транскультурність”, шляхом аналізу постмодерної дискурсії, пов’язаної з переосмисленням традиційного означувального процесу.

У підрозділі 2.1 – “Онтологічний поворот у європейській самосвідомості. Філософські аспекти постмодерної раціональності”- зазначається, що, хоча й існує значний корпус досліджень, як зарубіжних так і вітчизняних авторів, які оперують постсучасними поняттями “дискурс”, “дискурсивна формація/утворення”, “дискурсивна практика”, “дискурсивне” та, взаємопов’язаними з ними, “текст”, “знак”, “означник/означуване” актуальним залишається насичення змістом новітньої стратегії філософування. Причини цьому є досить об’єктивними. Складана й незвична думка постсучасних інтелектуалів являє собою процес, а не результат. З іншого боку, цю думку важко підсумовувати, й, тим більш, зводити, до набору декількох самодостатніх тез. Ця небезпека незрозуміння або, точніше, неправильного зрозуміння, пов’язана також з величезною кількістю, щоб не сказати “вавилонським стовпотворінням”, опублікованої з великим запізненням мозаїки різнорідних перекладів, що потребують подальшого прочитання-опанування.

Окресливши головні вектори, за якими відбувалося становлення нової парадигми мислення на початку ХХ ст., ми звернулися більш детально саме до філософської проблематики. Онтологічні пошуки “філософії життя”, феноменології, екзистенціалізму та інших похідних напрямків об’єднує одна головна ідея: вони першими поставили під сумнів правомірність привілеїзації класичної філософської традиції і способу філософування; створили новий стиль мислення, який починає формуватись наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., охоплюючи всі сфери духовного життя, в тому числі і естетику. Цей період цікавий для нас в тому сенсі, що він задав певну парадигму для постмодерністського дискурсу, вирішуючи ключове питання: чи не є стан філософії, який прийнято позначати словом “метафізика”, багатовіковою хворобою європейської культурної свідомості? З того часу формується думка про багатоманітність філософських дискурсів, альтернативних форм, які спонтанно поширюються. З-поміж них: “фундаментальна онтологія” (М. Гайдеггер), феноменологія (Е. Гусерль, М. Мерло-Понті), “філософська герменевтика” (Г. Гадамер), “контрфілософія” (М. Фуко), “деконструкція” (Ж. Дерріда), “наративізм” (Ж. -Ф. Ліотар), “теорія комунікативної поведінки” (Ю. Габермас),. Це той стан, коли сама філософія ставить себе під знак питання, ревізує не лише свій самообраз, понятійний апарат, свої категоріальні основи, а й сучасний стазис, “вкидаючи, таким чином, себе у період незвичайної творчості”..

Виходячи з цього, за власною дефініцією, постмодернізм проблематизує філософську рефлексію. Це ускладнює питання щодо постмодерної раціональності, чиї виміри пов’язані із загальною партикулярною орієнтацією постмодерного знання й важко вміщуються у межі класичної опозиції раціонального-ірраціонального. Тенденція до “знеособлювання” або “стирання” суб’єкта – одна з характерних особливостей постмодерного філософування, філософування без суб’єкта, як центру системи уявлень-репрезентацій.

Осередком постмодерністського філософування є мова. Мова перетворюється на поле, де сполучаються обидва полюси класичної схеми пізнання. Суб’єкт втрачає характер якогось трансцендентного принципу або ж абсолюту. Він перетворюється на “анонімну думку”, “анонімну мову”, “анонімний дискурс”. Місце категорій “суб’єктивності”, “рефлексивності” у постмодерністському філософуванні займають безособові потоки “бажання” (Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі), “сингулярностей” (П. Віріліо), “зваблення” (Ж. Бодрійяр) ; імперсональні “швидкості” та неконцептуалізовані “інтенсивності” (Ж. -Ф. Ліотар). Нівелювання суб’єкт-об’єктного відношення – типова особливість постмодерністського зсуву у гносеологічній площині, безпосереднім витоком якого була “деконструкція” класичного дискурсу репрезентації (représentation) відначального сенсу. Постсучасний тип раціональності, пов’язаний з усуненням тоталізуючої ролі Розуму-Абсолюту, виявився у тих змінах, що стосуються проблеми природи “чистого” знання та механізмів його функціонування у суспільстві. Постмодерна ситуація в науці створює теорію власної еволюції як переривчасту, парадоксальну, гетерогенну. Головне в ній – “розрізнювання/відстрочка” (Ж. Дерріда), а не системність, гомогенність й кумулятивна єдність. Крім принципу репрезентативності відкидається ще й саме “поняття”, “концептуальність”, їм виноситься “смертний вирок” – поняття вже не спроможне претендувати на “осягнення” об’єкту, на усвідомлення дійсності. Немає та не може бути такої “метарівневої” оповіді-наративу, яка б спроможна була охопити суспільний стан, його динаміку. Множинність мовних ігор у постмодерному суспільстві має свої власні правила. Науковий дискурс – це лише один з різновидів у сім’ї мовних культур. Кожний окремий дискурс є автономним й обумовлюється різними правилами й різною компетентністю. Науковий дискурс не має права на особисту легітимність й регламентацію щодо інших мовних ігор.

Постмодерна раціональність – це новітній тип раціональності, що вибудовується як заперечення класичної або модерної парадигми. Постмодернізмові притаманні прагнення до раціоналізації безсвідомого і пошук “суперраціоналізму” безсвідомих мовних структур, і, водночас, йому супутній антираціоналістичний пафос, що позбавляє науку права на створення універсальної метамови й, тим самим, він усуває тоталізуючий абсолют – типовий просвітницький Розум. Це спричинює принцип теоретизування постмодерних авторів – “деконструкцію”. Руйнується традиційна центристська схема пізнання й створюється новітній тип раціональності, заснований на поліфонічному співіснуванні багатьох різновекторних дискурсів. Цей “постсучасний” тип раціональності має свої специфічні проекції і “переломлювання” – відбиття у сфері політики, економіки, релігії, філософії, етики, естетики, мистецтва, що й робить її конкретне соціальне буття особливо цікавим й заслуговуючим на спеціальне дослідження.

У Підрозділі 2.2 – “Філософсько-естетичний вимір постмодернізму” – підкреслюється, що однією з ознак постмодерної