Поєднання фантастичного та реалістичного, трагічного та іронічного начал у новелі Ф. Кафки «Перевтілення»

привласнення іншими людьми результатів діяльності особи [14].

Володимир Набоков говорив: «Твори Франца Кафки розглядають як певний код стосунків людей, як певну модель життя, сконструйовану із символів… А його самого – «як співця відчуження», міфотворця, який назавжди закріпив створені власною уявою вічні риси нашого світу». Сприймаючи людину як істоту, яка страждає, носячи в собі постійну душевну муку, Кафка рано дійшов думки про те, що джерело мук і страждань – у самій людині, у її природі [18].

У творах Ф. Кафки людина просто приречена на вигнання у Всесвіті, на відчуження, на абсурд як «метафізичний стан людини у світі», за висловом А. Камю. Поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими у Ф. Кафки, де йдеться про «самотню, на саму себе покинуту людину», що стоїть у «безмірному» ворожому світі, який іменується «нерозумінням». У його героїв немає ані теперішнього, ані минулого (воно ще не прийшло), ані майбутнього (воно вже минуло) [10].

У таких своїх творах, як наприклад, «Процес», «Перевтілення», «Вирок», «Голодомайстер» та ін Ф. Кафка створив особливий художній світ – абсурдний, жахливий незрозумілий. Все, що відбувається в ньому, не має логічного пояснення, але дає можливість відчути поширення суспільного хаосу, руйнацію моралі в світі, що веде до повного відчуження. Письменник стверджував: оскільки людина живе у ворожому їй світі, то вона перебуває у безвихідному становищі і в неї нема жодних шансів стати справжньою особистістю, встановити гармонійні зв’язки зі своїм оточенням. Вона зайва у суспільстві, у цілому світі.

Світ у творах Кафки ворожий героєві: в суспільстві принципово немає місця рівності, рівноправності – всепроникна ієрархічність і субординація визначає стосунки людей у суспільстві в цілому: стосунки у сім'ї, зв'язки зі знайомими (до речі, у героїв Кафки немає і не може бути друзів), родичами й усіма людьми, з якими будь-яким чином контактують його персонажі. Людина зайва у такому суспільстві. Вона відчуває постійне напруження, її існування метушливе, вона виконує роль «маленької людини». Такого довго витримати не можна, єдиний вихід – це відчуження.

Зображення трагічного безсилля «маленької людини», її приреченості у цьому абсурдному світі – характерна риса Ф. Кафки. Суспільство для людини вороже, антигуманне, вбиває в неї найкращі якості: доброту, милосердя, співчуття, любов до ближнього. «Маленька людина» помирає в зіткненні з цим жорстоким абсурдним життям, відчуваючи байдужість навіть в власній сім’ї, не говорячи вже про інших людей. Вона постійно від когось або від чогось залежить: від батьків, роботи, суспільства; вона не має права голосу, її думка нікого не цікавить. Вона – лише «маленька людина» серед мільйонів.

Новела Ф. Кафки «Перевтілення» – яскравий приклад трагедії відчуження. Тут зображено граничну людську самотність, яка народилася в мозку Кафки під час його нічних марень, коли він сам відчував себе геть викинутим з життя. Але, можливо, що деякі її відтінки були навіяні читанням Ф. Достоєвського, одного з найулюбленіших письменників Кафки.

Невідворотна і непередбачена трагічна подія спіткала героя – рядового комівояжера Грегора Замзу: він перетворився на величезного жука. «Що зі мною трапилось?» – збентежено запитує він себе, все ще сподіваючись, що це жахливе сновидіння скінчиться. Та страшний сон – «віртуальна реальність» – продовжується, і йому доводиться звикати до існування в монструозній подобі, до певних обмежень своєї нової форми, освоювати свої нові фізичні можливості. «Що зі мною трапилось?» – запитує себе людина XX століття. Чому можливі такі страхіття? Відповідь на ці запитання слід шукати в соціальному довкіллі, яке склалося на початок нашого століття, в тих цілях і визнаних соціумом ціннісних орієнтирах, які спричинились до таких жахливих наслідків.

Герой «Перевтілення» зачиняється у своїй кімнаті, а отже, і в собі, позбавляючи себе простого людського щастя. Він ховається під комашиною оболонкою. Але дарма. Він же може, як усі, відчувати світ душею, адже в нього є почуття, спогади, бажання, мрії. Але для нього все втрачено. Він був людиною, як усі, але він змарнував той час, жаліючи себе, вважаючи себе невдахою. І кара за це – перевтілення. Та навіть після перетворення на комаху, єдине, що його пригнічує, – це те, що хазяїн буде незадоволений його відсутністю, що є повним абсурдом у даній ситуації.

Грегор Замза пильно оберігає свою самотність. Яскравим свідченням цього стає кімната:

Кімната Грегора – це невелика прохідна кімната, вікно якої виходить до сірої будівлі великої лікарні, а троє дверей – в сусідні кімнати. На перший погляд вона знаходиться в центрі квартири, але потім вона стане замкнутим простором, ізольованим від усього навколишнього світу, де опинився головний герой і в кінцевому результаті залишиться зі своєю бідою наодинці; спочатку він обов’язково закриває свою кімнату, і навіть у тому разі, якщо двері не зачинені, мати повинна стукати. Ніхто ні до кого не заходить без справи, не заходять і тоді, коли інший потребує допомоги: «Вранці, коли двері були зачинені, всі хотіли увійти до нього, а тепер, коли одні двері він відчинив сам, а інші були безсумнівно відчинені протягом дня, ніхто не заходив до нього, а ключі між тим стирчали ззовні». Відсутність виходу є структурною особливістю самого центру, і здолати цю межу герой може тільки