Представництво у цивільному процесі України

Так, з роками розвиток суспільства потребує виникнення нових правових норм та способів їх реалізації. У зв'язку з цим значно посилюється роль знань в галузі юриспруденції і в свою чергу – представництва у цивільному процесі. Це зумовлено насамперед конституційними гарантіями реалізації прав громадян на судовий захист, а також зобов'язаннями України перед міжнародними та європейськими установами щодо реалізації та захисту прав людини і громадянина. Сучасний цивільний процес орієнтований на реалізацію принципу змагальності, що вимагає відповідної правової кваліфікації від осіб, які беруть участь у справі.

Більшість науковців-процесуалістів, які розглядали ЦПК 1963р., вважали, що представники є особами, що беруть участь у розгляді справи, оскільки процесуальним представникам властива наявність юридичної заінтересованості в результаті розгляду справи. Найбільш яскраво, вважає Павлуник І. А., характер такої заінтересованості проявляється при здійсненні батьками законного представництва інтересах своїх неповнолітніх дітей і та обставина, що інтерес процесуального представника носить особливий характер від інтересу сторін, третіх осіб та інших учасників процесу, не дає підстав для виключення представників із числа осіб, які беруть участь у справі. Представництво в цивільному процесі можливе у будь-якій цивільній справі на будь-якій стадії його розвитку – від порушення цивільної справи в суді до виконання судового рішення.

Слід зазначити, що нормативного визначення представництва немає. Незважаючи на те, що процесуальне представництво є інститутом цивільно-процесуального права, ст. 38 ЦПК дає лише визначення правового терміну. Я поділяю думку О. В. Гетманцева, який наполягає на тому, що ст. 38 ЦПК України слід назвати „судове представництво”, де у ч. 1 дати наступне визначення цього інституту: „судове представництво – це відносини, в силу яких одна особа (представник) зобов'язується законом, угодою, статутом, адміністративним чи судовим актом здійснювати процесуальні дії в суді для захисту прав і свобод особи, яку він представляє, в межах наданих повноважень” [16].

У процесуальній літературі є два підходи до визначення представництва. Перший, представником якого є А. Ф. Клейман, ґрунтується на тому, що представництвом визнається лише діяльність, яка є суттю самого представництва [19]. Не погоджуючи з цим, інші науковці (Ільїнська І. М. та Лесніцька Л. Ф.) розглядають представництво як правовідношення, змістом якого є представницька діяльність [17].

С. Я. Фурса в нуково-практичному коментарі дає таке визначення представництва, ототожнюючи поняття „процесуальне” і „судове” представництво. Цивільне процесуальне (судове) представництво – це правовідносини, в силу яких одна особа (представник) виконує на підставі повноваження, яке надане йому законом, статутом, положенням чи договором, процесуальні дії у цивільному судочинстві в інтересах іншої особи (довірителя), які спрямовані на захист порушених, оспорюваних та невизнаних прав та інтересів іншої особи, державних чи суспільних інтересів, в результаті чого у представника виникає комплекс процесуальних прав та обов'язків.

Підсумовуючи все вище наведене, вважаю за доцільне сформулювати власне визначення інституту представництва в цивільно-процесуальному праві України, в якому існуючі в теорії цивільного процесу протиріччя я пропоную подолати виходячи із суб'єктивного й об'єктивного його розуміння. В суб'єктивному значенні представництво – це діяльність представника, спрямована на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів особи, яку він представляє, в межах наданих повноважень, а також сприяння судові у винесенні законного й обґрунтованого рішення по справі. В об'єктивному значенні представництво – це врегульовані цивільно-процесуальними нормами відносини, згідно з якими представник здійснює від імені та в інтересах особи, яку він представляє, комплекс процесуальних дій спрямованих на захист прав та інтересів щодо розгляду та вирішення цивільної справи.

Аналізуючи наведені визначення, можна зробити висновок, що сутність інституту представництва полягає у наступному:

• по-перше, представник виступає від імені і в інтересах особи, яку він представляє;
• по-друге, представник здійснює права і обов'язки особи, яку він представляє, якими він наділяється внаслідок здійснення своїх повноважень;
• по-третє, вчиненні дії представником є обов'язковими для особи, яку він представляє;
• по-четверте, представник діє в межах наданих йому повноважень і може бути обмежений у здійсненні деяких із них;
• по-п'яте, дії представника спрямовані на захист порушених, оспорюваних та невизнаних прав та інтересів довірителя, державних чи суспільних інтересів.

Суттєві відмінності існують між інститутами представництва в цивільному праві й цивільному процесі, які мають різну мету, суб'єктів і призначення. Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить від обсягу прав і обов'язків сторони за договором доручення і визначається ст. 1000 Цивільного кодексу України, тобто відносини між повіреним і довірителем, як правило, є матеріального характеру. Цивільний договір застосовується у випадках, коли громадяни, що беруть участь у цивільних правовідносинах, не мають можливості діяти самостійно або ці дії бажано було б довірити іншим особам, які мають кращі можливості. Так, громадяни доручають один одному здійснення купівлі, продажу, отримання чи передачу грошей або речей, отримання заробітної платні чи пенсії