Представництво у цивільному процесі України

В юридичній науці питання про відмову адвоката від прийнятого доручення однозначного вирішення не знайшло. За часів існування колишнього СРСР в Положеннях про адвокатуру окремих союзних республік (Литовської РСР, Грузинської РСР) передбачалось, що адвокат вправі відмовитись від доручення на ведення справи лише за наявності згоди на це самого клієнта. Окремі вчені підставою для відмови від прийнятого адвокатом доручення клієнта визначають факт впевненості його (в процесі розгляду справи) в незаконності та необґрунтованості вимог клієнта.

Більш правильною уявляється точка зору Т. Варфоломєєвої та інших вчених, які до підстав за котрих адвокат вправі відмовитись від прийнятого доручення, відносять розходження і правовій позиції з клієнтом [12]. Останні можуть торкатись питань правового, процесуального чи етичного характеру. При цьому вони повинні мати суттєвий характер, що унеможливлюючи виконання адвокатом в суді своїх функцій на відповідному професійному рівні. В основу критеріїв для відмови адвоката від ведення справи Г. Любарська ставить наявність поважних на це причин, до яких відносить, крім незаконності вимог (заперечень) клієнта та інших колізій в правовій позиції у справі, такі як хвороба, зайнятість адвоката в іншому процесі.

За обставин, коли адвокат не має змоги особисто виконати доручення клієнта (наприклад хвороба, тощо), він має, при можливості, потурбуватись про свою заміну в процесі іншим адвокатом. Однак зайнятість адвоката в іншому процесі не може бути безпосередньою підставою для відмови від прийнятого доручення клієнта. Загальними принципами етики юристи затвердженими Міжнародною асоціацією адвокатів та схваленими Спілкою адвокатів Україні передбачається необхідність доведення адвокатом справи клієнта до кінця. [41].

Після здобуття Україною незалежності, роль та повноваження прокурора у цивільному судочинстві зазнали кардинальних змін – від здійснення нагляду за розглядом судами цивільних справ до представництва інтересів громадянина та держави в суді. При цьому, функція представництва інтересів громадян і держави в суді стала конституційною і набула нових змісту та форм.

В науковій думці висловлюється декілька міркувань щодо сутності та природи прокурорського представництва: одні автори визначають його як судово-процесуальне, інші як окремий вид представництва, визначений ст. 121 Конституції України, треті – як офіційне представництво конституційного рівня. Так чи інакше, але відповідно до ст. 36-1 Закону України „Про прокуратуру” прокурорське представництво визначено як здійснення прокурором від імені держави процесуальних та інших дій спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Цілком логічно, що дане визначення до закону перейшло з рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному судочинстві).

Прокурор здійснює представництво від імені держави, тобто прокурор як учасник процесу має особливий правовий статус. Нині законодавчо чітко визначені форми представництва прокурором інтересів громадян у суді. Це – звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод особи, невизначеного кола осіб або інтересів держави чи із заявами про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів, посадових осіб, які порушують ці права; участь у розгляді справ; внесення на незаконні судові апеляційних, касаційних подань та заяв про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами [20].

Приводами для представництва у суді є звернення до прокуратури громадян, юридичних та посадових осіб, повідомлення в засобах масової інформації або власна ініціатива прокурора. Правовими підставами участі прокурора в цивільному процесі є: Конституція України (ст. ст. 121-123), Закон України „Про прокуратуру” (пункт 6 ст. 1, ст. 19, ст. ст. 33-37, 40 та інші), ст. ст. 3, 38, 45, 46 та інші ЦПК України, а також норми права іншого галузевого законодавства -- ст. 165 Сімейного кодексу України та накази Генерального прокурора України (наприклад, наказ від 7 травня 2004 р. № 6/3 „Про організацію роботи по представництву прокурором інтересів громадянина або держави в суді”). Для забезпечення належного виконання функції представництва інтересів громадян або держави в суді в складі Генеральної прокуратури України, прокуратур областей, міст Києва та Севастополя створені відповідні управління та відділи по представництву інтересів громадян та держави в судах.

Значення здійснення органами прокуратури даної конституційної функції переоцінити важко, бо саме діяльності прокуратури притаманні оперативність, ефективність та безкоштовність, що в умовах економічної кризи соціальних негараздів, низьких матеріального та рівня правової культури значної частини населення, стає чи не єдиним інструментом відновлення порушених чи усунення загрози порушення прав і свобод громадян, інтересів держави.

З метою реалізації прокурором представницької функції, ч. 2 ст. З ЦПК України, прокурору надається право в випадках, передбачених законом, звертатись до суду на захист прав, свобод та інтересів інших осіб, держави чи суспільного інтересу. Як вбачається, в законі з'являється нове поняття – „суспільний інтерес”. На думку І. В. Озерського назване поняття прямо кореспондує зі ст. 36-1 Закону України „Про прокуратуру”, якою визначено як одну із форм прокурорського представництва – звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод невизначеного кола осіб [26].

Процесуальні права прокурора, який звернувся до суду з заявою на захист прав і свобод громадян, інтересів держави чи суспільства, передбачені ст. 46 ЦПК України. Зокрема, прокурор відповідно