Представництво у цивільному процесі України

Частину 5 ст. 46 ЦПК викладено не зовсім коректно, оскільки сформульовано фактично два права органів державної влади та місцевого самоврядування: подавати висновок у справі та висловити свою думку щодо вирішення справи по суті. Але ці повноваження мають одне й те саме значення, оскільки висновок у справі має включати спосіб вирішення спору. Наприклад, коли орган опіки та піклування висловить свою позицію у справі щодо залишення на вихованні дитини у батька або матері, то такий висновок інакше як способом вирішення справи по суті назвати важко [35]. Звичайно, що для підготовки висновку у справі названим органам необхідна вся інформація, яка стосується до справи. Але органи державної влади та місцевого самоврядування не беруть участі у змаганні між сторонами, тому всі положення ст. 27 ЦПК, які належать до „знарядь змагання сторін”, вважається недоцільним надавати зазначеним органам. До таких повноважень авторами віднесені: заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб. Тобто неможливо органи державної влади, які при даванні висновку не повинні асоціюватися із заінтересованою особою, ототожнюватися з представниками однієї зі сторін. Коли представники цих органів висловлюють офіційну позицію державного чи муніципального органу, то їхня позиція має бути об'єктивною. Зокрема, коли у суді розглядається позов проти держави, то для дотримання принципу змагальності слід позбавляти органи державної влади та місцевого самоврядування виступати з висновками. Інакше участь таких органів з висновком надає переваги відповідачу, оскільки представник органів державної влади не повинен виступати проти інтересів держави.

Загалом у процесі існує можливість представництва за усною заявою. Вона має місце у випадку, коли особа бере участь у процесі разом із довірителем. Як правило, така заява про допуск до участі у справі висловлюється як клопотання та може висловлюватися на будь-якій стадії розгляду справи і заноситися до протоколу судового засідання, тому отримала на практиці назву протокольне призначення представника. Така заява є підставою для допуску представника у процес і дозволяє йому користуватися у процесі лише загальними процесуальними правами, передбаченими ст. 27 ЦПК. Щодо спеціальних прав та обов'язків, то у цьому випадку лише сторони можуть ними користуватися (частини 2-4 ст. 31 ЦПК).

 

ВИСНОВКИ

В суб'єктивному значенні представництво – це діяльність представника, спрямована на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів особи, яку він представляє, в межах наданих повноважень, а також сприяння судові у винесенні законного і обґрунтованого рішення по справі. В об'єктивному значенні представництво – це врегульовані цивільно-процесуальними нормами відносини, згідно з якими представник здійснює від імені та в інтересах особи, яку він представляє, комплекс процесуальних дій спрямованих на захист прав та інтересів щодо розгляду та вирішення цивільної справи.

Представництво – це правовідношення, відповідно до якого одна особа (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки. Значення представництва полягає у тому, що саме завдяки цьому інститутові юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноваження, захищати інтереси в суді, арбітражному суді за допомогою кваліфікованих юристів. Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії представника породжують юридичні наслідки (права і обов'язки) для особи, яку представляють. Таким чином внаслідок угод та інших юридичних дій представника права і обов'язка виникають тільки між особою, яку представляють, і третіми особами. При цьому, у представника ніяких прав і обов'язків з приводу угод, укладених ним, не виникає.

Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Потреба представництва зумовлена й тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин громадянин не завжди має змогу особисто здійснювати надані йому законом можливості: отримувати заробітну плату, пенсію, поштові перекази, керувати транспортними засобами, розпоряджатися майном, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках йому на допомогу приходить представник.

Існують різні критерії класифікації представництва, однак розмежування здійснюється в більшості випадків за змішаним критерієм. Цим і пояснюється їх різноманіття. Можна виділити: представництво фізичних і юридичних осіб; представництво сторін, третіх осіб, заявників і заінтересованих осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, трудових колективів; представництво, яке здійснюється адвокатами, юрисконсультами, уповноваженими профспілок та іншими громадськими організаціями, батьками, опікунами, піклувальниками, співучасниками.

Представництво в цивільному праві й представництво в цивільному процесі суттєво відрізняються одне від одного і мають різну мету. Виділяють основні ознаки, що дають змогу здійснити поділ: представник в цивільному процесі має право вчиняти лише процесуальні дії в суді, а представник в цивільному праві лише щодо вчинення різноманітних правочинів; правовідносини в цивільному праві базуються на підставі договору доручення, а в цивільному процесі – на підставі довіреності; на відміну від представництва в цивільному праві, метою представництва в цивільному процесі є надання правової допомоги не тільки довірителю, але і суду.

Представництво за законом має місце тоді, коли особа-представник, коло її повноважень і самі випадки такого представництва визначаються певними нормативними актами. До призначення представника той, кого