Проблема статі у романах Володимира Винниченка 1911-1916 років

Творчість В. Винниченка стала своєрідною перехідною ланкою між реалізмом і модернізмом. Дебют письменника у 1902 році засвідчив народження у нашій літературі нової стильової течії – неореалізму. В. Винниченко вплинув на формування цілої плеяди письменників 20-х років (М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, А. Любченко, І. Дніпровський).

Але рамки однієї течії були затісні для В. Винниченка. Його творчість стала взаємопереплетенням ознак натуралізму, неоромантизму, символізму.

Бажання піднести українську літературу на європейський рівень, розбити старі українофільські канони, використання досвіду західноєвропейських літератур – все це зробило творчість В. Винниченка невід'ємною часткою не лише фонду українського модерного мистецтва початку ХХ століття, спадщина письменника давно вже належить до здобутків літератури світової.

Другий розділ дисертаційної праці – “Художнє дослідження психології любові у романах В. Винниченка” – присвячений темі любові, що була найбільш детально розроблена у другому періоді творчості В. Винниченка (1907-1920 р. р.). Саме в цей час митець розбудовує свою художню лабораторію психологічного аналізу. В. Винниченко став першим українським письменником, який широко ввів до нашої літератури еротику. Любов у своїй духовній та фізичній іпостасях була однією з центральних тем у романах 1911-1916 років. Увага до психології еросу, стосунків між статями, родини, кохання, народження дітей, експерименти у царині моралі були зумовлені, з одного боку, впливом тієї атмосфери, що склалася після революції 1905 року, соціалістичними утопічними моделями нового життя, а з іншого – літературною атмосферою початку століття, особливо уважною до проблеми статі. Все це поставило В. Винниченка в один ряд із “занадто відвертими” письменниками російської літератури, викликало критику, а разом – і популярність митця. Смілива постановка “недозволених” питань, що зближувала В. Винниченка з Л. Андреєвим, М. Арцибашевим, Ф. Сологубом, стала об'єктом дослідження у першому підрозділі – “Епоха “статевого буму”. В. Винниченко і російська література початку ХХ століття”.

Винниченкові герої, подібно до героїв Л. Андреєва, часто опиняються над прірвою позасвідомого, яке нагадує про себе жахливими образами сновидінь і штовхає людину до неврозу. Винниченко зосереджував увагу не на фактах неадекватної поведінки людей, а на причинах таких явищ. У його зображеннях людської психіки виявляється симбіоз художника слова, психолога, лікаря, філософа. Письменник не ставить за мету розшифрувати прихований зміст снів-жахів, а намагається передати болісні пошуки героєм самототожності.

Увага до сили статевого потягу зближує В. Винниченка з Ф. Сологубом. Владу фізичної чуттєвості відчуває майже кожен Винниченків герой. Голос плоті намагається перебороти Андрій Халепа (“Хочу! ”), але сила розумових настанов банкрутує перед некерованою біологією. Ніну Сосненко (“Хочу! ”) сліпий інстинкт робить коханкою чоловіка рідної сестри. В. Винниченко один з перших в українській літературі показав внутрішню колізію у душі людини, зудар суспільних моральних норм, самозаборон і могутньої сили лібідо, яка породжує стан безумства, поєднує людину зі світом тварин.

У другому підрозділі – “Трансформування соціалістичних ідей “статевого кохання” у творчій лабораторії В. Винниченка” – йде мова про реформаторські ідеї соціалізму, що на межі століть набули неабиякої популярності і пророкували кардинальні зміни у галузі стосунків між статями, а відтак стали потужним джерелом “Винниченкового революціонізму”. У творчій фантазії митця дивним чином співіснували ідеї А. Бебеля, Ф. Енгельса, Л. Троцького і Е. Золя, Г. Ібсена, Гі де Мопассана, К. Гамсуна, С. Пшибишевського.

У третьому підрозділі – “Твори О. Кобилянської, Лесі Українки і В. Винниченка у світлі проблеми статі” – розглядаються основні аспекти творчості Винниченкових попередників в українській літературі, які теж “прорубували вікно в Європу”. Головні точки сходження В. Винниченка з творчістю О. Кобилянської та Лесі Українки полягають у переосмисленні та перебудові статевих ролей. Увага письменників зосереджена на характеристиці жінок. З'являється образ “нової” жінки, активної, самодостатньої, наділеної психологічною силою, жінки, яка намагається вийти за межі свого статевого призначення і здобути духовну свободу. Традиційні чоловічі й жіночі образи втратили свою цілісність. Сильні жінки у романах В. Винниченка зображені на тлі слабких, пасивних, нервово хворих чоловіків. Письменник руйнує подвійний моральний стандарт патріархального суспільства, стирає межу чоловіче-жіноче, віднаходить нові статеві ролі.

Отож, увага до позасвідомого, боротьба божого й диявольського начал у людині, виокремлення індивідуальності з маси, туга за ідеалом, гармонія природи й дисгармонійність цивілізації, руйнування традиційних ґендерних ролей – все це основні моменти, що зближують твори В. Винниченка, О. Кобилянської та Лесі Українки і визначають основні точки дотику між неоромантикою і неореалізмом.

У четвертому підрозділі – “Володимир Винниченко і західноєвропейські літератури початку століття: творчий полілог” – досліджується суголосність між романами В. Винниченка і творами західноєвропейських письменників. У розробці Винниченком тем кохання, шлюбу, спадковості є чимало перегуків з Г. Ібсеном. Прихована батьком венерична хвороба, ілюзія порядного шлюбу приводить до катастрофи у родині Гарбузенкових (“Заповіт батьків”) та до смерті Освальда Алвінга у “Привидах” Г. Ібсена. Ідея “пробного шлюбу”, проголошена Освальдом, вельми схожа до бажання Ріни Задорожної (“Божки”) спробувати себе на життя