Проблема статі у романах Володимира Винниченка 1911-1916 років

У другому підрозділі – “Романи 1911-1916 років у світлі фройдівської теорії сексуальності” – йдеться про нервово хворих героїв, представлених у романах В. Винниченка. Осмислюючи проблему індивідуального буття, В. Винниченко доходить висновку, що не розум керує людським життям, а інстинкти. Істерія, “рукоблудіє”, невроз, неподоланий Едипів комплекс, сифіліс і його наслідки, сублімація – все це явища, описані на сторінках його романів. Усі причини нервових захворювань, як-то: витіснення сексуальності, погана спадковість, обмеження інцесту, виділені З. Фройдом, були ніби проілюстровані Винниченком. Так, у “Чесності з собою” намагається відділити духовне від тілесного Тарас Щербина. Віра Кисельська отримала істерію через надмірне придушення своїх лібідозних бажань. Неподоланий Едипів комплекс став причиною неврозу героя “Рівноваги” Шурки, до якого позасвідоме промовляє у снах-жахах, простягаючи страшні лапи павука. Енергію сексуального скеровує у річище мистецтва Аркадій (“Рівновага”), але образ “шостигрудої жінки” все ж “виказує” його істинні хотіння. “Нервовість у спадок” отримали Ніка і Саня Гарбузенкові. У “Записках кирпатого Мефістофеля” також на перший план виходять всесильні закони природи. Потяг чоловіка до жінки, інстинкт любові до дітей показані В. Винниченком як основні в житті людини.

Конфлікт між раціональним та ірраціональним письменник підносить на вищий рівень – стосунків між статями. Відступивши від попередньої традиції, митець руйнує опозицію пасивне-активне як опозицію жіноче-чоловіче. Жінки у його романах мають надзвичайну силу, керують чоловіками. Жінки-вамп використовують сексуальну привабливість, жінки-матері – інстинкт батьківської любові, “нові” жінки синтезують красу і материнську ніжність.

Отже, віталістична перевага інстинкту показана Винниченком не лише на рівні індивідуальному, а й ширше – на рівні ґендерних стосунків.

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження.

Володимир Винниченко – один із тих, кому судилася доля і політика, і письменника. Його не було серед розстріляних чи закатованих у таборах, Винниченко не покінчив життя самогубством, він помер своєю смертю у забутті й вигнанні. Протягом багатьох років ім'я письменника всіляко очорнювалося, наділялося ганебними політичними наличками. Ленін і його поплічники намагалися зробити все, аби назавжди стерти ім'я В. Винниченка з пам'яті українського народу, зі сторінок його історії та літератури.

А тим часом у нашому письменстві початку ХХ століття В. Винниченко посів особливе місце. Він створив власний неповторний світ художнього слова. Людина з її внутрішніми конфліктами і катастрофами стала головним об'єктом творчості митця, а ідея “переоцінки всіх цінностей” – основним пунктом його модернізму. Винниченко вивів особистість з натовпу, показав її внутрішній світ у яскравому світлі фізіології, у “добропорядних” родинах завів розмови про венеричні хвороби і проституцію, лицемірну суспільну мораль назвав брехнею, а закони природи визнав найвищими законами життя. Показуючи у своїх творах різні ситуації, зіштовхуючи полярні погляди на мораль, красу, честь, зло і добро, Винниченко не нав'язував свого погляду читачам, не повчав, а лише констатував, пропонуючи кожному побачити, розібратися, зробити власний вибір.

Романістика В. Винниченка 1911-1916 років стала новим явищем у нашій літературі зламу віків. Центральними образами у його творах є звичайні люди, але позбавлені шаблонності, наділені глибокими, складними душевними переживаннями. Найбільше уваги у романах цього періоду В. Винниченко приділяє проблемі статі та питанню психології любові. Митець послуговувався жанром роману, бо на відміну від малих форм чи п'єс, які вимагали швидкої дії, у романах було більше простору для Винниченкового слова, для філософствування, для словесних поєдинків героїв.

Письменникові часто дорікали за перевагу ідей над образами, але Винниченкові твори – це зразки “літератури-як-філософії”1, де за зовнішньою видимою формою захований глибокий внутрішній зміст зображуваних явищ. Душі Винниченкових героїв обплутані тенетами внутрішніх і зовнішніх привидів (внутрішні – це некеровані інстинкти, а зовнішні – канони моралі, громадська думка). Письменник крок за кроком “добирається” до глибин психіки своїх персонажів. Герої ведуть дискусії навколо різних моральних категорій та принципів, намагаються довести істинність своїх думок, а відтак зіткнення кількох істин приводить до парадоксу, змушує думати, не дає єдиного висновку, а скоріше ставить нові знаки питання. Парадокс (у перекладі з грецької означає “несподіваний, дивовижний, той, що суперечить здоровому глуздові”2) – художній засіб, який найчастіше використовує В. Винниченко. Пригадаймо романні схеми: Винниченкові герої, не кохаючи, живуть подружнім життям; не знаючи одне одного, випадково зійшовшись фізично, народжують дітей; маючи непереборний потяг до одних, родини творять з іншими, чужими й некоханими.

Дуже часто В. Винниченко використовує засіб контрасту. Так, у романах ідеальному світові природи протистоїть цивілізація; чистоті, показовій моральності, вищості, ідейності – жахливо-брудна розпуста, “рукоблудіє”, “хіть”; реальному (громадському) життю особистості – її затаєні мрії, внутрішні приховані бажання; любові, що відкриває найтонші грані людської