Проблема статі у романах Володимира Винниченка 1911-1916 років

На проблемі “пробного шлюбу”, розробленій Винниченком, позначилася “подвійна орієнтація” письменника (на західноєвропейські літератури і на ідеї соціалізму). Соціалістична модель стосунків між статями передбачала існування “любові-гри”, яка б стала школою у майбутніх тривалих стосунках, але яка ними могла і не закінчуватися.

Трансформування досвіду західноєвропейських літератур позначилося на творчому діалозі В. Винниченка з К. Гамсуном. Тема любові стала головною для обох письменників. “Кохання” і “любов” – це поняття, що їх чітко розмежовує В. Винниченко у своїй філософії. Герої його творів тільки йдуть до вимріяного ідеалу гармонійних стосунків, долаючи хвилеву закоханість, голос плоті, навіть трупи і кров. Лише любов-вростання, любов-“просякнення до найтемніших куточків одної істоти другою” освітлює душі героїв і поєднує назавжди. Згадаймо надзвичайно привабливого у момент одкровення Мирона Купченка чи Хому, якого любов виводить з “барлога” холодної замкнутості, Якова Михайлюка, що почував у любові рідну руку, яку подав йому увесь світ. Любов пробуджує у душах героїв Винниченка і Гамсуна самоповагу, сміливість, перетворює з покірних істот на індивідуальностей (Наташа в “По-свій! ”, Єва в “Пані”).

Обох письменників хвилювала дисгармонія людських душ і лицемірство суспільства, яким вони протиставили простоту й довершеність природи. Мрії Вадима Стельмашенка й Модеста Микульського про ідеальний світ природи, позбавлений манірності й лицемірства нагадують побожне схиляння перед природою лейтенанта Глана (“Пан” К. Гамсуна).

Тонкі психологічні картини людських почувань, тема любові, поетизація природи – все це зближує В. Винниченка з К. Гамсуном і засвідчує творчий діалог між ними.

У третьому розділі – “Мистецьке потрактування питань шлюбу, стосунків між статями, дітонародження у доеміграційній романістиці В. Винниченка” – розглядається шлюб не лише як наслідок інтимних стосунків чи бажання двох “створити єдність, більшу за них самих”, а й як об'єкт соціально-філософського осмислення. У роботі проаналізовано думки Платона, Ф. Ніцше, ідеї М. Бердяєва, соціалістичну модель шлюбних стосунків Ф. Енгельса, А. Бебеля, О. Коллонтай. Про це йдеться у першому підрозділі – “Шлюб як об'єкт соціально-філософського осмислення”.

Другий підрозділ – “... Закономірність хоч для нещасливих шлюбів” – присвячений проблемі нещасливого подружнього життя. У Винниченкових романах шлюб отримує визначення боротьби, “вічної тягливої війни”. Письменник збирає велику колекцію нещасливих шлюбів, де партнери перетворилися на каторжан, навіки закутих у ланцюги дітей. У кожному варіанті подружніх стосунків В. Винниченко вказує на можливу причину фатальної помилки. Це і підміна понять “фізичне бажання” і “любов” (прикладом є шлюб Дари і Сергія Кисельського у “Чесності з собою”), і випадкова близькість з “наслідками”, що вимагала обов'язкового “покривання гріха” (Модест Микульський і Діна (“По-свій! ”), Юрій і Галя (“Божки”), Яків Михайлюк і Клавдія Петрівна (“Записки кирпатого Мефістофеля”), і корисливе використання економічної забезпеченості партнера (Валя і Микола Водосвятський (“Божки”), і втрата романтики, інтересу, бажання (Клим Піддубний і Тота (“Божки”), навіть національна приналежність визнається одною з ймовірних причин (Олена Андріївна і Тимофій Чупрун (“Хочу! ”).

Тема шлюбу органічно переплітається з темою дітей, однією з найбільш значних у творчості В. Винниченка, що стала об'єктом дослідження у четвертому підрозділі – “Естетичний шлях до вічних істин. Тема небажаних дітей у творчості В. Винниченка”. Діти найчастіше стають наслідками випадкових стосунків, а далі – об'єктами експериментів батьків, що після скоєних помилок намагаються вчинити насильство над життям. Тут слід знову згадати про зв'язки із західноєвропейськими літературами. Винниченко часто вдавався до запозичень (йдеться, як справедливо стверджує В. Панченко, не про простолінійне засвоювання, а лише про зовнішній стимул, трансформування відомого задля нових художніх вартостей). Так, у його творах (спочатку у драмі “Memento”, а далі у романах “По-свій! ” та “Записки кирпатого Мефістофеля”) з'являється сюжет, пов'язаний з убивством батьком власної дитини. Стимулювали письменника популярні у той період новела Гі де Мопассана “Сповідь” та роман Габріеля Д'Аннунціо “Невинна жертва”.

В. Винниченко поставив своїх героїв у ситуацію морального вибору: з одного боку, теоретичні настанови, схема життя, а з іншого – перешкода такому схематизмові – небажана дитина. У романі “По-свій! ” на вівтар безжалісній принциповості була покладена некохана жінка і її дитина, що стала випадковим наслідком “виправлення помилок природи”. Головний герой “Записок кирпатого Мефістофеля” ледь не скоїв злочину – дитина у цьому романі перемагає і холод морозяного повітря, і холод логічних настанов. Людські життя, ранена душа, “сльоза дитини” – все це ціна експерименту, легковажності.

Але не лише мотив убивства дитини зацікавив В. Винниченка у творах Гі де Мопассана та Г. Д'Аннунціо. Найбільше привабили його позасвідомі глибини людської психіки, моменти роздвоєння душі, переплітання бісівського й божого начал у людині.

Крім уже згаданих творів західноєвропейських письменників, стимулювали В. Винниченка (можливо, навіть більшою мірою!) трагічні події реального життя. Йдеться не лише про драматичну історію з дитиною В. Винниченка і Люсі Гольдмерштейн. Біль на все життя дав письменникові факт неможливості мати дітей з Розалією Яківною – жінкою-вибраницею, яку він надзвичайно любив. Винниченко-митець сміливо експериментував з людьми і дітьми, виправляв природу, філософствував, але втрата дитини, нещаслива вагітність Кохи у 1916 році отверезили сміливого експериментатора. Яків Михайлюк у “Записках…” жертвує коханням і казкою заради дитини тільки тому, що жертва навпаки була б занадто болючою для В. Винниченка.

Четвертий розділ дисертації – “Фройдівська теорія сексуальності і