Принцип теорії розподілу влади як один із найважливіших елементів політичної системи суспільства

Предмет дослідження – принципи і закономірності теорії розподілу влади в її історичному розвитку, а також застосування цих принципів і закономірностей у політичній практиці різних держав.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є теоретико-методологічний аналіз природи, змісту, суті розподілу влади як у концептуальному аспекті, так і в практичному застосуванні концепції до систем західної демократії, а також порівняти впровадження його в різних державах при різних формах правління.

Методи дослідження. При написанні курсової роботи використовувались методологічні принципи конкретно-історичного, порівняльного, структурного і системного аналізу, метод вивчення документів, а також низку ідей, концепцій, теоретичних узагальнень і висновків вітчизняних і закордонних політологів, філософів і соціологів. Із цього ряду варто, передусім, як теоретичну основу виділити концепцію плюралізму еліт, що пояснює зв’язок між розподілом ресурсів політичної діяльності та розподілом гілок державної влади, і теоретичну модель політичної системи Д.Істона, яка називає умови стабільності демократичного розвитку.

Гіпотеза: Принцип розподілу влади -- це одна з основних засад правової і демократичної держави, хоча при деяких формах правління цей принцип відсутній в такому вигляді в якому ми звикли про нього говорити.

Структура роботи. Мета і завдання курсової роботи зумовили таку структуру: вступ, висновки, список використаної літератури і три розділи.

 

 

Принцип розподілу влади пройшов багатовіковий шлях розвитку. Різноманітні аспекти розмежування державних органів та їх функцій зустрічаються ще в працях античних мислителів - Платона, Арістотеля, Полібія, авторів Середньовіччя - Марсилія Падуанського, Ж. Бодена та ін. Основні постулати «класичних» версій доктрини були вироблені Д. Лільберном, ідеологами великої (Дж. Локк і Ш.–Л. Монтеск’є) та дрібної (Ж.Ж. Руссо) буржуазії. У США положення доктрини розподілу влади вплинули як на політичну теорію, так і на конституційну практику. Т. Джефферсон наголошував на взаємних рівновазі та контролі органів державної влади. Дж. Медісон прагнув до встановлення цільової конкуренції гілок влади та розбудови правового механізму «стримувань і противаг», що врівноважує політичну систему. У XVIII-XIX ст. принцип розподілу влади отримав філософське підгрунтя у працях І. Канта й Ф.Гегеля. [46]

На основі вивчення праць Платона, Арістотеля, Полібія, Марсилія Падуанського, Ж. Бодена, Д. Лільберна і наступних коментарів до них можна дійти висновку про існування двох аспектів, що відображають складний і суперечливий характер становлення до ктрини розподілу влади. Перший аспект стосується обгрунтування ідеї організації та здійснення державної влади на основі раціонального розподілу праці у межах державного механізму як цілісної системи органів, які перебувають у визначенному співвідношенні та є організаційно відокремлені, а також чіткого розподілу функцій між ними, забезпечення їх юридичної самостійності, ділової взаємодії та взаємостримування.[13]

Другим аспектом є трактування розподілу влади, як умови знищення і запобігання деспотизму, недопущення зловживання владою та її узурпації; як передумови поміркованого правління, забезпечення порядку і законності; як гарантії прав і свобод особистості та вільної гри політичних сил; як важливого засобу врівноваження протилежних інтересів, стабілізації суспільного ладу та його збереження від анархії і тиранії.

До XVII ст. ці трактування чітко сформувались і хоч вони ще не об’єднались у систематичну доктрину, проте стали основою для формування відомих нам класичних моделей розподілу влади. Маючи глибоке історичне коріння, самостійна і цілісна доктрина сформувалась у період буржуазних революцій XVII-XVIII ст. у двох версіях, які розрізняють за критерієм подільності або неподільності народного суверенітету. Ідеологами першої стали Дж. Локк і Ш.-Л. Монтеск’є, а другої – Ж.Ж. Руссо.[8]

Сенс концепції Дж. Локка полягав у обгрунтуванні компромісу між буржуазією і дворянством, змушених через рівновагу сил, що склалася на той період в Англії, співпрацювати між собою. Дж. Локк розрізняє три влади: законодавчу, виконавчу і союзну. Вони здійснюють специфічні функції – створення законів для загального добра, їх виконання і зовнішні відносини. Законодавча влада як вираження волі народу (вищих станів), повинна бути відокремленою від решти влади та зосередженою у парламенті, що вибирається. Виконавча і союзна влада різні, але щоб уникнути неузгодженості, довіряються монархові. Влада останнього не абсолютна, проте у надзвичайних випадках монарх володіє особливими прерогативами. Судова влада за Локком не відокремлюється: вона є частиною виконавчої; при цьому наголошується, що народ (блок буржуазії та дворянства) повинен брати участь у здійсненні правосуддя. Дж. Локк піднявся до теоретичного узагальнення інтересів буржуазії, усвідомлення яких дало їй можливість об’єднати власні сили та перемогти абсолютизм, хоча б і на основі компромісу з новим обуржуазненим дворянством.[1]

В XIII главі 5-ої книги «Про дух законів Монтеск'є порівнює деспотичнее правління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева плід, зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне правління, само підрубуючи крону, на котрій воно тримається.[5]

Феодально деспотичному режиму Монтеск'є протиставляє конституційно-монархічний або республіканський режим і подібно до Локка розвиває компромісну теорію розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, діючи ізольовано одна від одної. Монтеск'є був впевнений, що, якщо монарх буде управляти не вмішуючись в судові функції, а законодавчі органи будуть видавати тільки закони, але не управляти країною, всі основні прошарки феодального суспільства будуть задоволені, зокрема буржуазія перестане бути ворогом