Психологія музичного сприйняття і методи її розвитку

відчуває радість у гармонії тонів і звуків, засмучується немилозвучністю, щаслива консонансом й обтяжується дисонансом», – відзначав Л. Ойлеро. 1 Відомо, що в стародавності певні інтервали були буквально заборонені, їхня якась ненатуральність не тільки не зв'язувалася із труднощами співу, але й підтверджувалася відповідними більш складними співвідношення чисел, що демонструють дисгармонійну суть. У наш час вже не можна стверджувати, що консонанс – результат простих підрахунків арифметичних співвідношень звуків або що дисонанс також визначається подібним чином. Зазначено, що протягом століть у музичній теорії так і не була вироблена шкала якісної градації дисонансу (спроби її виявляться лише до XX століття), подібна тієї, котра закріпилася у відношенні благозвучної, консонантної інтервальної групи. Було б цікаво зробити екскурс в історію музики і поспостерігати за психологічною еволюцією концепції одержання задоволення від звуків і співзвуч. Початок історії відкривається з усвідомленням інтервалу не як переходу від тону до тону (мелодичний інтервал), а як взаємодії тонів у їхньому одночасному сполученні. Такий гармонійний інтервал дає нове відчуття якості співвідношення звуків, засноване на сприйнятті ступеня їхнього злиття. Музично-історична практика заперечує абсолютне значення консонантності й дисонантності, закріплене за конкретними звукосполученнями. Різні епохи «чують» по-різному. Так, в епоху раннього європейського багатоголосся (IX-XIIIст.) ядром звуковисотної структури були консонанси – кварти, квінти, октави. Вони відігравали визначальну роль у вертикальному співвідношенні голосів, служили вираженню стійкості. Консонанси застосовувалися вільно, дисонанси ж (до їхнього числа належали й терція, і секста) – відповідно до особливих нормативів, завжди одержували «розв'язання». Із XIII-XIVстоліть сфера консонансів стала розширюватися: суспільним слухом були засвоєні терція, потім – секста, їх насичена (по контрасту з порожнечею створених консонансів) звучність стає загально естетичною нормою. Так, поступово (з XVст.) кристалізується тризвук – самостійна цілісна одиниця, а терцовість затверджується як вертикальний норматив. Правда, спочатку тризвуки утворяться в результаті сполучення мелодійних голосів. Однак з наділенням ладофункційної значущості, тризвуки остаточно затверджуються (до кінця XVIстоліття) як цілісні інтонаційні комплекси. У музиці віденських класиків вже широко використовуються дисонанси, але з «обережностями»: переважно в. 2 і м. 7, з дотриманням спеціальних норм голосоведення, розв'язання і тому подібне. Прикладом «дотику» до більш гостро звучних інтервалів м. 2 і в. 7 є Iчастина сонати ля мінор Моцарта, де ці дисонанси з'являються в непрямому русі.