Розвиток української лірики 20-30-х рр. ХХ ст. на Закарпатті (проблематика та жанрово-стильові пошуки)

Міфологізація мислення в ранній творчості В. Ґренджі-Донського виявляється у часовій невизначеності: “прийдуть часи золотії”, глибокій вірі в напередзаданості Божої волі. Часова невизначеність, характерна для романтизму, спостерігається і в показі поетом поневолення рідного краю: “Вороженьки прискочили, Відобрали волю”. Лірика В. Ґренджі-Донського набуває відчутного зв’язку з міфологією через органічне привнесення у вірші фольклорних мотивів. Міфологічний образ стає у поета своєрідним засобом поглиблення романтичного колориту.

Типологічною рисою романтизму є орієнтація на фольклорні зразки. Зв’язок поезії В. Ґренджі-Донського з фольклором виявляється на рівні мотивів, образів, ритміки, прийомів музичності. За спостереженням Ф. Ніцше, “у поезії народної пісні ми бачимо, як мова з усієї сили намагається наслідувати музику... ” . Залежність закарпатського автора від фольклору значна і в поетиці: художні образи і засоби ніби “живцем” переносяться з народних пісень у його лірику.

У поетичній моделі світу В. Ґренджі-Донського особливе місце займає образ-символ гір. Митець відтворив психологію людини, вихідця з гір, яка все життя звертається до поетичного часопростору свого дитинства. Простеживши розвиток образної символіки гір, можемо констатувати, що у сприйнятті автора вона амбівалентна. На одній домінанті поетичного хронотопу гори виступають “як символ неволі, горя” (О. Потебня). На тлі часу, який немовби зупинився, дається просторовий образ гір. Інша вісь – це спомини дитинства, висота людського духу, навіть ніцшеанський мотив життя на вершині гір. У віршах патріотичної проблематики гори виступають найзахіднішою ланкою української землі, доповнюючи степовий топос. Єдність українських земель передається через просторові тропи: “груні-степи”; “Говерла – рідний Монт Іврест Обнялась із степами”.

Контекст функціонування образу-символу гір у поетичному світі В. Ґренджі-Донського досить широкий: гори – неволя, гори – соціальне бідування, гори – “країна дитинства”, гори – вершина духу, гори – вартові мови, звичаїв, “гори – степи” як символ соборності України.

Образ України є центральним у всій творчості В. Ґренджі-Донського. У ранніх віршах він має узагальнено-абстрактний характер: це край, де “брати дзвонять кайданами”; “батьки ллють сльози за синами”; “жінка свого мужа задармо чекає”. Розвиток теми йде в поета від малюнків рідного краю до всієї України. У вірші “На шпилю Карпатів” він уперше окреслює просторовий образ України: “Виджу з сього островерха Аж по Чорне море”.

Головним у творчому доробку В. Ґренджі-Донського став жанр пісні, що нагадує народну (“У зеленім гаю”, “Попід гору”, “Засвіти ми... ”, “Коло млина”, “У Сиготі на болоті”). Продовжуючи традицію авторських жанрових означень, він характеризує свої твори як пісні (“Пісня руських пролетарів”, “Пісня мадярського магната, “Розділили Україну поміж ворогів” (Пісня буковинця), “Смерть революціонера” (Пісня буковинця), думи “Святий вечір” (Гуцульська дума), казки (“Кривава казка”), балади (“Балада про дівчину з багнетом у грудях”), елегії (“Елегія осені”). Національно-патріотична проблематика, яка переважає в творчості В. Ґренджі-Донського, посилює його увагу до різних форм публіцистичного вірша. Тут зникає притаманний поетові м'який ліризм, більше виявлений у його “піснях”, а натомість з'являється громадянський пафос, публіцистичність, схвильованість тону (“Як різня почнеться”, “Розділили Україну”, “Ми українці”).

Романтизм як домінантна стильова ознака лірики В. Ґренджі-Донського збагачувався елементами неоромантичної поетики, асоціативними прийомами, реалістичними образами.

У третьому підрозділі “Імпресіоністична стильова течія. Ю. Боршош-Кум’ятський як поет-імпресіоніст” дисертантка доводить, що творча еволюція поета – це шлях від “учнівських”, наслідувальних творів до власного самобутнього стилю, позначеного поетикою імпресіонізму та вольовими інтенціями празької школи.

Центральною в ліриці Ю. Боршоша-Кум’ятського стала тема Гуцульщини. Захоплення цим чарівним куточком Закарпаття прийшло до поета, коли він учителював у Рахові, і картини гірського пейзажу, гірський простір навіки полонили його серце. Поетичний образ Гуцульщини міцно вписаний в українську літературу такими відомими митцями слова, як Ю. Федькович, О. Кобилянська, Марко Черемшина, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, О. Олесь. Яскраву сторінку з життя гуцулів дав і Ю. Боршош-Кум’ятський. Він захоплюється красою природи краю, людьми, що живуть на цій поетичній землі. Звідси в його творах так багато легенд, пісень, казок Гуцульщини.

Улюбленим композиційним прийомом Ю. Боршоша-Кум’ятського є засіб контрасту. Часто картини життя гуцулів поет відтворює за допомогою подвійних контрастів: соціальних та часових (архаїка і сучасність), спричинених зустріччю двох культур: патріархальної, з прадавніми ритуалами, міфологічними віруваннями та сучасної, з її технократичною цивілізацією. Гуцульщина у творах Ю. Боршоша-Кум’ятського постає як пограниччя двох способів життя. У змалюванні психології гуцулів, розкритті їх багатого внутрішнього світу поет-закарпатець близький до О. Кобилянської та М. Коцюбинського. Його герої живуть у духовній гармонії з природою, обличчя їх “безжурне”, в душі вони “мають повно спокою”. Час ніби зупинився в цьому краю високих гір і буйних вітрів. Тут збереглися стародавні звичаї, вірування; язичницькі обряди тісно переплелися з християнськими. Все нове, що приносить сучасне життя, сприймається гуцулами як екзотичне, чуже, декоративне. Тому, очевидно, й відчувається посилена увага мешканців гір до міфів, ритуальних дійств. У поетичному міфосвіті Ю. Боршоша-Кум’ятського природа є “храмом смерік-вітрил”, в якому живе “ясна Лада”, де шлюб справляє Земля з Літом, “вівчарям соту баляду Оповідають вітри”, а гуцули несуть святити паски, “мов млинські кола”, що символізує життєдайну енергію весняного сонця.

Цикл “Храм у Богдані” за своїми жанровими ознаками нагадує містерію, у якій центральне місце займає ритуал літургії. Участь гуцулів у