Розвиток української лірики 20-30-х рр. ХХ ст. на Закарпатті (проблематика та жанрово-стильові пошуки)

Головними мотивами лірики Зореслава є релігійні, хоча в процесі розвитку його творчості спостерігається посутня різниця в осмисленні сюжетів Святого Письма. Якщо в першій книжці він звертається переважно до текстів Старого Заповіту і творить свою міфопоетичну картину світу, то в наступній збірці “Сонце й блакить” (1936) відбувається відхід від біблійних протосюжетів, еволюція в напрямку до релігійної пантеїстичної лірики. На першому плані тут – не інтерпретація канонізованих текстів, а відчуття присутності Божественного і в природі, і в людині. Ключові слова релігійної лірики поета можна проілюструвати за такою схемою: молитва – серце – душа – храм. Молитва тільки тоді має високу енергетику, драматичну напругу, коли пропущена через серце і душу ліричного героя: “Припадьте на коліна в молитві, й розквітне серце знов лілейною весною тепла”; “Горіла душа І в захваті тихо стобарвно палала”.

Цікавим у поетичному міфосвіті Зореслава є трактування архетипу храму. Реципієнт відчуває метафоричне значення цього образу, котрий скоріш за все не є реальною культовою спорудою, а храмом душі, ідеалізованим простором світу ліричного героя, в якому поєднується найбільш гармонійне, величне, що є у всесвіті.

Поет тяжіє до філософського осмислення образу часу. В процесі пізнання основ світобудови суспільство стикається з багатьма загадками. У ліриці Зореслава з’являється образ-символ “тайна Сфінксу”, за яку із сивої давнини намагається заглянути людство: “лабораторії розбили тайни Сфінксу, у жмені стиснувши мільйон століть”. Поета-філософа хвилює плинність часу. В сонеті “Дні” можна спостерегти, як профанний час (дні, що повільно пливуть у безконечність) під впливом катаклізмів перетікає у біблійний наскрізний час, без початку і кінця, оскільки “час у філософській ліриці прагне до розширення у вічність” : “Віки зіллються в дужий моноліт – Без Вчора й Завтра в соняшне Сьогодні”.

Зміни у космічній світобудові в поетичному сприйнятті Зореслава тісно пов’язані зі змінами в земному житті. Поет передбачає протистояння культур Заходу і Сходу. Ймовірно, що ці думки з’явилися у Зореслава під впливом філософських ідей О. Шпенглера, зокрема його праці “Присмерк Європи” (1918-1922). Європа для закарпатського поета асоціюється з високою культурою, витворами людського генія. У філософській медитації “MOLL” відчутний жаль за часом, що невідворотно відходить у минуле: “Зоряними ріками прошуміли акорди, Поринаючи тихо в безгоміння віків”. Зореслав пророкує прихід “східньодиких орд”, котрі внесуть дисонанс у налагоджене, гармонійне життя Європи.

Перебування на навчанні в Італії дало відчутний імпульс поетичній музі Зореслава. Нові місця, неповторні враження, захоплення красою країни сонця й блакитного неба, морем – все це знайшло відгомін у ліриці митця. “Італійські” пейзажі, “географічна” лірика (Венеція, Адрія, Палатин, Трієст, Везувій) у збірці “Сонце й блакить” чергуються з картинами природи Закарпаття, марини – з гірськими краєвидами. У пейзажних малюнках Зореслава спостерігаємо широке звернення до поетики символізму. За допомогою натяків, підтексту автор поєднує таємничо-підсвідоме й реальне. У символістичній поезії Зореслава важливу роль відіграє імпресіоністичне зображення. Елементи імпресіонізму виявляються передусім у поезіях “вечірньої” тематики, де домінують розмиті барви, півтони; реальні предмети у мерехтливому місячному світлі набирають фантастичних обрисів. Картини надвечір’я огорнуті меланхолійним настроєм, сугестують неясні, містичні передчуття, це своєрідний пейзаж душі ліричного героя (“В Трієсті”, “Надвечір’я”, “Ноктюрн”).

У творчості Зореслава гармонійно поєдналися дві грані поетичного таланту. Одна – лірична, задивлена у зоряне безмежжя й душу людини. А інша – сувора, мужня, з палкою вірою в щасливу зірку України, в силу і велич народного поступу. Поезія автора звучить у найрізноманітніших регістрах поетичного вислову: від ліричних медитацій до пристрасно-публіцистичного пафосу, заклику. Наскрізним поетичним образом лірики Зореслава є Україна, яка часто змальована в трагічній тональності, розп’ятою на хресті: “... а ти в Пилата Конала в муці під рукою ката”. Трагедійність образу України підсилюється введенням античного мотиву про Ніобу, що увійшов в історію світового письменства як символ материнської скорботи. У змалюванні цього міфологічного образу Зореслав досягає вишуканої скульптурної пластики. У сонеті “Ніоба” автор підкреслює, що людство, забувши трагедію античної матері, милується довершеністю мистецького витвору. Він застосовує прийом зміщення хронотопів, екстраполюючи події сивої давнини на сучасну долю України.

Лірика митця своєрідно акумулювала в собі традиційну українську поетику та найновіші мистецькі надбання. Спираючись на традиції молодомузівців, символістів Наддніпрянщини, Зореслав створив оригінальну, високомистецьку поезію, яка гідно представляла Закарпаття у всеукраїнській літературі.

Творчість Ф. Потушняка як поета настроїв, містичного світовідчування, філософських медитацій не знайшла широкого резонансу в літературі Закарпаття 30-х років. Це зумовлено рядом факторів. По-перше, час виходу його збірок збігався з національним відродженням краю, коли в поезії переважали мотиви боротьби за незалежність. По-друге, в нашому літературознавстві попередніх десятиліть панувало однобоке, спрощене трактування символізму, який вважався шкідливою, відірваною від життя течією.

Поезія Ф. Потушняка характеризується тонкою ліричною настроєвістю, прагненням заглибитись у таємниці космосу, пізнати вічні загадки буття. Точність деталі поєднується з виходом за межі реальності, коли поет намагається сприймати навколишність не