Розвиток української лірики 20-30-х рр. ХХ ст. на Закарпатті (проблематика та жанрово-стильові пошуки)

Найбільш характерний для творчості Ф. Потушняка жанр медитативно-описової лірики, в якій головне місце посідає пейзаж. Здебільшого він будується за добовим циклом: ніч – ранок – полудень – північ. Свій стан душі автор виражає шляхом застосування прийому контрасту ночі і дня. Ніч – похмура, темно-чорна, містична, а день – веселий, радісний, дзвінкий. Цю зміну ночі-дня поет часом передає і за допомогою сюрреалістичних малюнків, наприклад: “сонце втопилось в ріці” чи “ожило сонце, втоплене в ріці”. Поетична фантазія Ф. Потушняка відзначається багатством і винахідливістю. Іноді настання дня він передає за допомогою слухового образу – “Вдаривсь в воду день Дзень... ” або персоніфіковано “Скочив день нараз В перелаз... ”.

У поетичних образах Ф. Потушняка часто поєднуються контрастні ознаки. Звідси й особлива увага до оксюморону, наприклад: “Весело жде тебе знову з півночі Понурий рідний дім”; “Час безмірні мірить кроки”; “Омертвілий мовкне звук”.

Поетичний простір Потушнякової лірики міфологізований, космічний, іноді з переважанням “холодних” кольорів, що підсилює враження незатишності, нетривкості світу, в якому живе ліричний герой. Час ніби зупинився у цьому холодному, незатишному міфосвіті: “Заснули мертво ручаї”; “Часи на замку не лунають, минути хвилі пожирають”. Ці настрої наближають манеру письма Ф. Потушняка до сюрреалістичної, бо, як підкреслює Л. Левчук, “…більшість сюрреалістів свідомо ігнорують часові ознаки своїх творів. Досить часто у їхніх творах трапляється такий символ, як “мертвий годинник”, не здатний показувати час”  .

Поетичне слово Ф. Потушняка міниться всіма барвами веселки. Іноді воно буває підкреслено чорно-біле, без півтонів і нагадує графічний малюнок, але частіше поет обирає якийсь один колір, щоб створити, вияскравити відповідний настрій. Чорно-білі тони переважають у збірці “Далекі вогні” (“Місяць ясний в небі сяє”, “В чорній лодці йдем у далі”, “Під снігами поле спить”, “На білім коні чорний лицар”), але більшість віршів поета написані у широкій кольоровій гамі.

Ф. Потушняк тяжів до філософського осмислення загадок вічності. Майже вся його лірика несе в собі відбиток віри у незнищенність матерії, людини як духовної субстанції, перейнята релігійними мотивами. Автор вірить, що все на світі повторюється, ніщо не зникає безслідно. У його творчості знайшла свій вияв шопенгауерівсько-ніцшеанська концепція вічної повторюваності природи і людини (“По небеснім океані”, “На горах вічних перелісищ”, “В далеких горах над грунями”, “Змовкла пісня в дебрах ночи”, “Зір дорогою в просторі”, “ У серцю віще слово в’ється”).

Захоплення філософією Ф. Ніцше, зокрема тезою “смерті Бога”, такою популярною в середовищі модерністів початку ХХ століття, можна помітити в поезії “Різьблений звід дуги”. “Кінецьсвітний” мотив відлунює тут з усією моторошністю і безвихідністю: “потонув скриня – світ”; “орбіт зломилось сім”. Починається останній відлік часу у Всесвіті, наступає “Сумерк Богів – Ragnaroсk” . Та все ж віра у світле начало, в божественний Абсолют, характерна для світовідчування поета, допомагає долати песимістичні візії, змоделювати іншу картину буття світу, без апокаліптичних пророцтв, есхатологічних мотивів, нескінченну в часі і просторі.

На перший погляд може здатися, що поезія Ф. Потушняка далека від реального життя, але за зовнішньою відстороненістю відчувається гаряче серце патріота, якому дорогий рідний дім, небайдужа доля рідного краю. Саме цю рису, характерну для всього українського символізму, відзначав С. Николишин: “Символізм зреформував наш вірш, але природно не міг розминутись зовсім з тематикою нашого відродження. Лірика нашої поезії була найбільше забарвлена невеселими національними та громадськими мотивами, а не еротикою чи міськими переверзіями” . Поряд із вічними питаннями буття Ф. Потушняка хвилюють і тогочасні події. Ліричний герой переживає за долю рідної землі, яка неначе “вбогий кусень чорна”, і разом з однодумцями кує “вогняні Мечі у бій до вищої мети”.

Ф. Потушняк виявив себе зрілим митцем, майстром кольорів. У його ліриці синтезуються елементи різних видів мистецтва. Вірші поета здебільшого побудовані на контрастах: після моторошних, страшних картин постають у нього світлі, радісні, повні віри й надії. Естетичні зацікавлення, лірико-імпресіоністична манера письма поета засвідчили, що в літературу прийшов митець високої культури.

У третьому розділі “Закарпатці серед поетів празької школи (неоромантичні та неокласицистичні тенденції) ” дисертантка підкреслює, що поезія Закарпаття 30-х років перебувала у силовому полі празької школи. “Пражани” безпосередньо були присутні в літературному процесі краю: вони друкувалися в місцевій періодиці, брали участь у державотворчих процесах Карпатської України. В свою чергу поети-закарпатці друкувалися в празькому журналі “Пробоєм” (Зореслав, М. Рішко, Ф. Моґіш, І. Колос, І. Ірлявський), протягом досить тривалого часу проживали в столиці Чехословаччини (І. Колос, І. Ірлявський). У розділі досліджується роль празької школи в тематичному та стильовому оновленні закарпатоукраїнської поезії 30-х років. У двох підрозділах, присвячених аналізу спадщини І. Колоса та І. Ірлявського, дисертантка доводить, що творчість цих поетів повністю вписується в контекст “пражан”.

Вірші І. Колоса відображають процес визрівання, кристалізації національних ідеалів не тільки суб’єкта лірики поета, але і всього молодого покоління закарпатців 30-х років. У збірці “Молоді мої дні” (1938) важливе місце посідає проблема національної ідентичності, історичної пам’яті, причетності до селянського кореня, що осмислюється під кутом зору етногенетичних цінностей. У вірші “Мій рід” ліричний герой не сумнівається у своїй національній приналежності, виводячи своє коріння із Запорізької Січі. Очевидно, такою сильною є пасіонарна енергія