Розвиток української лірики 20-30-х рр. ХХ ст. на Закарпатті (проблематика та жанрово-стильові пошуки)

У поетичній творчості “пражан” парадигма історичного мислення охоплює не окремі факти історії, а всю картину історичного буття України, в якій особливо виділяється княжа доба з культом лицаря, носія шляхетності, героїзму, що прагне офірувати своє життя в ім’я державницьких ідеалів.

Для творення національного міфу в поезію представників празької школи активно привносяться канонізовані історичні герої, сакральні цінності культури. У поетичному міфосвіті І. Колоса особливе місце займають князі Корятович та Лаборець, присутність яких відчутна і в минулому Закарпаття, і в сучасних поетові подіях. Історію автор розглядає як циклічну повторюваність: “золотий вік” і несприятлива сучасність, котру треба подолати. Очевидно, І. Колос відчував великі можливості використання міфу, головною сакрально-містичною властивістю якого є, за Й. Гейзінгою, здатність до осучаснення: “Він [міф. – М. К. ] спроможний успішно відтворювати такі взаємозв’язки, яких нізащо не описати раціональними засобами” . Історична минувшина, особливо князівська доба, у творчості митця актуалізується, зазнає новочасних впливів.

30-ті роки в поезії Закарпаття відзначаються посиленою увагою до форми вірша. У творчості Зореслава, Ф. Моґіша, Ю. Боршоша-Кум’ятського, І. Ірлявського, І. Колоса особливо культивується сонет, що, безперечно, пояснюється спалахом інтересу до класичних жанрів у загальноукраїнському літературному процесі (неокласики, “пражани”).

На закарпатському ґрунті чи не найбільше розмаїття класичних строф демонструє І. Колос. Крім сонетів (“Вина батьків”, “Дивлюсь”, “Буває ж так... ”, циклу сонетів, друкованих у журналі “Пробоєм”), у його поезіях знаходимо дистихи (“Ранок”), октави (“В простору далечінь”, “Люблю безтямно я карпатську осінь”).

Лірику І. Колоса характеризує краса поетичного вислову, строга викінчена форма. Незважаючи на юний вік, головне для поета – філософська наповненість образів, розсудливість, шляхетність почуттів, урівноваженість, схильність до рефлексій, внутрішнього самоаналізу. Вірші І. Колоса своїм тяжінням до пластичного, прозорого стилю, дисциплінованістю строфічних форм, культурою слова, безперечно, нагадують поетичні медитації М. Рильського. Вони засвідчують добре володіння багатством українського словника; мова поета відточена, ясна, стилістичні, лексичні засоби відтворення художнього світу філігранно відпрацьовані, що відповідало неокласицистичному світобаченню автора. Головним у доробку І. Колоса є жанр медитативно-описової лірики, іноді з соціальним підтекстом. Настрій віршів поета переважно оптимістичний, піднесений, у них пульсує романтичний порив, пов’язаний із молодими надіями, молодими днями верховинської землі.

У дисертації обґрунтовується і теза про приналежність до празької школи талановитого поета-закарпатця І. Ірлявського.

Лірика молодого автора хронологічно й географічно чітко окреслена. Це передусім події кінця 30-х років у Карпатській Україні, яка в І. Ірлявського асоціюється з великою соборною Україною. Характерною рисою поетичного слова митця є те, що він сприймає порив молодого покоління до волі як безперервний процес в історичному потоці України. Для нього “мідяні копита козацьких коней” і сучасне йому життя – це віхи української державності, невпинний державотворчий процес, відтворений у міфологічному континуумі. Поет часто робить екскурси в історію рідної країни, екстраполюючи її на сучасність. З поезій автора Україна постає як міф, як певна ідея, мрія, що сугестується фольклором, літературними образами, перегукується з подібними образами в інших представників празької школи.

Однією з головних у ліриці І. Ірлявського є проблема вибору, майстерно розроблена у вірші-роздумі “На роздоріжжі”. Припускаємо, що цей твір написаний під впливом відомого в 20-40-х роках вірша О. Стефановича “Ілля Муромець на роздоріжжі”. Образ билинного богатиря приваблював митців багатством асоціацій, множинністю вибору. Межова ситуація, в якій протягом століть перебувала Україна, стала темою багатьох творів міжвоєнного періоду. І. Ірлявський, відштовхнувшись від фольклорного протосюжету та відомого літературного твору, створив свою оригінальну версію легенди про Іллю Муромця. На повсякчасну присутність міфологічного персонажа в історичному українському просторі вказують темпоральні епітети: “далекий ліс”, “далекі чорні очі”, метафора “застиг в галопі білогривий кінь”, прийом трикрапок, що символізує переключення епох.

Громадянська проблематика, яка домінує в першій збірці поета “Голос Срібної Землі” (1938), виявляє схильність І. Ірлявського до публіцистичних жанрів: поетичного маніфесту, заклику, присвяти (“Привіт “Молодому життю”, “Великий Чин”, “Карпатська Січ”, “Голос Срібної Землі”).

За своїм світовідчуванням і стилем І. Ірлявський є неоромантиком. В атмосфері національно-культурного піднесення в літературі західноукраїнського регіону 20-30-х років посилюються неоромантичні тенденції: туга за високими ідеалами, порив до мети, неприйняття реалій сьогодення і віра у швидку можливість побудови омріяного світу за законами досконалості й гармонії. Таким світом для поетів-“пражан” стала Україна.

І. Ірлявський належить до того типу митців, з віршів яких легко прочитується біографія. Наступна збірка поета “Моя весна” (1940) уже намічає всі ключові образи, мотиви, які знайдуть свій вияв у його подальших творах. Це і порив на Схід, у простір, далечінь, і проблема вибору життєвого шляху, і антитеза “місто-село”.

Збірка “Вересень” (1941) має всі прикмети ліричної поеми: складається з окремих ліричних фрагментів-віршів із композиційно завершеною структурою, котрі поєднані авторським задумом, біографічною єдністю суб’єкта (спомини минулих літ, сучасне життя, мрії про майбутнє). У жанровому аспекті в поемі переважають пейзажні замальовки, реалістичні описи селянських буднів, є вкраплення жанру молитви, вірша-портрета, вірша-заповіту, а вся збірка створена в жанровому модусі елегії. У поетичній моделі світу І. Ірлявського використано міфологічну календарно-обрядову