Риторичні прийоми мовлення у промовах українських політиків

Проте не слід розуміти цей поділ буквально і вважати, що судове красномовство стосується тільки судів, урочисте – тільки урочистих подій, а дорадче – тільки нарад.

Аристотель розділяв усі промови на такі види за тією ознакою, яку роль у них відіграє аудиторія. Якщо мовець прагне похвалити чи засудити явище або людину, то він одночасно своєю промовою формує і ставлення до об'єкта свого виступу у аудиторії, яка виступає простим глядачем. Такі виступи він відносив до урочистих [38; 25].

Якщо слухачі є активними суддями того, що вже сталося, то такі промови Аристотель відносив до судових. Мета таких промов полягає у тому, щоб дійти до істини та розібрати різні версії причин та суті події [38; 26].

До третьої, дорадчої, групи промов відносяться ті, у яких слухачі виступають активними “суддями” того, що має статися, тобто намагаються схилити або відмовити опонента від певних дій у майбутньому [38; 25].

Очевидно, що політичне красномовство найтісніше пов'язане саме з останнім типом промов, оскільки виступи політиків спрямовані в першу чергу на майбутнє – і слухачі також починає брати активну участь в обговоренні, намагаючись переконати одне одного в перевагах того діяча, який їм до вподоби, та в недоліках усіх інших політиків.

Від волі слухачів політичної промови залежить не тільки прийняття рішення (наприклад, при голосуванні), а й значною мірою – соціальна поведінка, тому що виступ також спрямований на виховання певних рис, мобілізацію окремих психологічних ресурсів. Це ріднить політичне красномовство з урочистим. Значно слабшим є зв'язок із судовою риторикою: він виявляється лише тоді, коли політик намагається проаналізувати те, що вже сталося [38; 27].

За визначенням С.Д. Абрамовича, «політичне красномовство – це виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) чи роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію» [3]. Виходячи з цього твердження, а також із нашого попереднього твердження, що найперші комунікативні процеси відбувалися саме з метою роз'яснення окремих суспільно-політичних ситуацій, можна зробити висновок, що саме політична риторика стала колискою мистецтва слова загалом. Звідси і схожість політичного красномовства з усіма родами промов, виділеними Аристотелем: вони просто на певному етапі розвитку людства виділилися в окремі галузі риторики із політичної.

На думку Тетяни Жаринової, риторика отримує новий поштовх для розвитку у переломні для суспільства періоди, коли зароджується новий стиль життя та формуються нові ідеології [20]. Тому розвиток риторики логічно відстежувати у паралелі до розвитку суспільства загалом.

Первісна риторика не являє собою інтересу для дослідників, оскільки, по-перше, на той момент вона була не особливим, а єдиним видом спілкування, а, по-друге, жодного запису промови того часу, природно, немає. Тож ми почнемо досліджувати політичне красномовство з епохи стародавніх цивілізацій Месопотамії, Єгипту та Далекого Сходу.

Ці культури залишили по собі багату літературу, яка була переважно риторичною, оскільки причиною її виникнення були не стільки художні завдання, скільки практичні релігійно-філософські та моральні установки. Це не означало, що в цих суспільствах не було художнього слова як такого – навпаки, тут часом складалася навіть теорія красного письменства, зокрема поетика (як, наприклад, в Давній Індії). Але в даному разі ми зустрічаємося з характерним явищем: автори поетичних творів, як правило, вирішували питання релігійного, політичного чи юридичного характеру, які на той час становили основну проблематику літератури взагалі [4; 40].

Політичне красномовство Шумеру закарбувалося, насамперед, у царських історичних написах. Царі Шумеру полюбляли лишати їх по собі; найчастіше це було одне лаконічне речення: «Коли такий-то переміг такого-то, то оцю споруду він побудував» [10; 31].

За панування в Месопотамії асирійців певною мірою розвивається і політична думка, втілена у систему двірського політесу, покликаного возвеличити особистість царя-самодержця. Згодом це переростає у різноманітні міркування щодо політики, права, військової справи. Щоправда, політична риторика Ассиро-Вавилонії зводиться переважно до уславлення царів, написи яких часом свідчать про неймовірну кровожерність. Ось правитель «п'ять тисяч сімсот воїнів вивів... з шумерських міст і стратив їх»; «Клянусь богами Шамашем і Амалом, що це не брехня, а чиста правда» [10; 31].

Політичні норми у стародавньому Єгипті були осмислені як Маат – божественний порядок та істина, що не дають суспільству зірватися в хаос, тому політична риторика там широко застосовувалася з метою було підтримання у суспільстві соціальної гармонії [4; 47].

В китайській політичній риториці спостерігається неприхована тенденційність, полеміка, таврування противників і відверте замовчування невигідних речей [30]. Згодом пропаганда вірності трону набула характеру майже ритуальних заклинань, що наблизило політичне красномовство Китаю до красномовства релігійного [4; 57].

Після занепаду стародавніх цивілізацій ораторське мистецтво продовжило своє стрімке піднесення в епоху античності. Як уже зазначалося, саме грецькі античні філософи сформували основні засади риторичної науки, завдяки чому політичне красномовство змогло розвиватися і в добу Середньовіччя.

Правонаступницею грецької держави та Римської імперії була Візантія, у тому числі там було прийнято і вдосконалено риторичне мистецтво. Проте політичне красномовство у Візантії було пригнічене тим, промови візантійських політиків були переповнені панегіризмом і лукавою грою словами та підтекстом. Сусідні народи обурювала підступність візантійців, які взяли за правило розставляти приховані словесні пастки у текстах міждержавних угод. Зокрема, учасники III хрестового