Риторичні прийоми мовлення у промовах українських політиків

Темп мови – це швидкість вимовляння мовних елементів. Темп мови нерозривно пов'язаний з її ритмічною будовою. Ритмічність належить до природних відчуттів людини, тому і ритмічна мова сприймається значно легше, ніж неритмічна. [11; 233].

Темп мови політика не повинен бути дуже швидким, оскільки це заважає правильному сприйняттю промови. До повільного темпу варто вдаватися тоді, коли повідомлювана інформація є ключової та має бути усвідомлена аудиторією чітко та однозначно. Уповільнюючи темп мови, можна також вдаватися до логічних пауз. За їх допомогою оратор здійснює роздрібнювання потоку слів на змістовні частини, а також виділяє логічно наголошені етапні речення та найзначніші слова та словосполучення у фразах [32]. Крім логічної, існує також психологічна пауза. К. С. Станіславський стверджував, що «логічна пауза механічно формує такти і цілі фрази, а психологічна пауза дає життя цим фразі. Без логічної паузи мова безграмотна, а без психологічної – нежиттєздатна».

Крім голосу, інтонації, певне значення для промовця має його міміка і жести.

Вираз обличчя оратора, його поза і жести – додатковий засіб виразності. Вони нерозривно пов’язані з ходом думок і зміною почуттів оратора, їх ритмічний збіг з інтонацією, наголосом і паузами допомагає зосередити увагу слухачів на тих чи інших важливих частинах виступу промовця, показати його ставлення до висловлених положень та збудити у слухачів схоже ставлення, що є ключовою задачею будь-якої політичної агітаційної промови [32].

Жест – це будь-який рух, спрямований підкреслити значення сказаного [36]. Дейл Карнегі стверджує, що жодна теоретична робота з дослідження жестів не має практичної значущості, оскільки завчені рухи ніколи не будуть мати щирості, а відтак і ефекту. Жестикуляція повинна бути самовільною і виходити з почуттів мовця [24].

Поль Сопер виділяє три різновиди жестів: виразні (використовуються у кульмінаційні моменти промови), описові (використовуються для ілюстрації сказаного, описують його) та вказівні (використовуються, щоб вказати місце або напрям). Також він сформулював п’ять правил використання жестів:

•Жести мають бути невимушеними. Не можна змушувати себе починати жестикулювати або придушувати жест, коли уже розпочато його виконання.

•Не можна жестикулювати безперервно

•Жест має підкріплювати слово.

•Жести мають бути різними

•Інтенсивність та характер жестів повинні залежати від комунікативної ситуації [36; 156].

Знання цих простих, але корисних фактів та уміння їх використовувати може стати у пригоді будь-якому ораторові, а надто – політичному, оскільки він має справу з великою аудиторією, яка значно легше піддається впливу, але при цьому і значно швидше може налаштуватися радикально проти мовця.

Для того, щоб мати успіх у аудиторії, немає потреби знати всю теорію риторики – це й неможливо. Проте основні моменти, серед яких уміння правильно аргументувати свою тезу, уникаючи при цьому логічних помилок, вправно ілюструвати висловлення за рахунок літературних засобів виразності – троп та фігур, а також акцентування уваги на окремих елементах промови за допомогою невербальних компонентів – жестів, міміки та інтонації, – знати не тільки бажано, а й обов’язково, якщо ти хочеш досягнути успіху у мистецтві красномовства.

•Публічні промови політиків: прагматичний аспект

Прагматика – один із розділів семіотики, що досліджує функціонування мовних знаків у мовленні. Прагматики піднімає багато питань, пов’язаних із мовцем, адресатом і їх взаємодією в процесі комунікації [40].

Слідом за Дж. Морганом, прагматику часто розглядають як той компонент граматики, що містить правила («стратегії») інтерпретації реплік у розмові [2]. Тобто прагматичний аспект промов полягає у тому, щоб ритор, вкладаючи підтекст у свою промову, робив це таким чином, щоб його аудиторія змогла правильно інтерпретувати і зрозуміти його слова.

В. З. Демьянков стверджує, що зрозуміти висловлення означає:

1) проінтерпретувати чергову мовленнєву дію (на тлі вже наявних гіпотез) як хід у рамках конкретного виду і стилю спілкування (різною мірою враховуючи можливості розбіжності своїх правил спілкування і правил партнера),

2) виявити диспозицію (тобто ухвалити або відкинути нав'язуваний вид спілкування)

3) отримати інтерпретацію власного мовного вираження в контексті такого «нав'язаного» виду, – відсторонившись і спрогнозувавши одночасно подальший хід спілкування [19].

З відстороненої точки зору один і той самий учасник може бути залучений одночасно в різні види спілкування, проте з внутрішньої він усвідомлює себе в рамках не більше ніж одного виду. Залучення можливе на рівні свідомості (коли використовується та чи інша тактика спілкування, яка здійснює свідомий стратегічний план [17]) і на рівні підсвідомості (при мимовільному виконанні дій, що реалізують «підсвідомі стратегії», як при мовних помилках типу застережень).

Фактори розуміння визначають зв'язність висловлювань, зокрема зв'язність тексту (зв'язаність – один з параметрів зв'язності). Зв'язність проявляється в тій єдності частин вислову, яка інтерпретується як вирішення конкретних стратегічних і тактичних завдань; вона виявляється інтерпретатором, який віддає перевагу одним гіпотетичним інтерпретаціям перед іншими. У зв'язність входить те, що визначає соціальну нормативність логіки висловлювань, уважність вибору мовних засобів і т. п. Отже, зв'язність входить в інтерпретацію вислову, а не є властивістю вислову як такого, взятого поза інтерпретацією [19].

Регулярно використовувані стратегії узагальнюються в схеми стратегій, або «стратегеми» Нормативна оцінка спілкування і результуючої зміни висловлювань, тобто оцінка дискурсу, – результат врахування «стратегем».

Отже, прагматична інтерпретація дискурсу