Риторичні прийоми мовлення у промовах українських політиків

Як бачимо, на озброєнні риторичної науки є велика кількість засобів, які можна використовувати для аргументації своєї точки зору. Проте і логічні, і психологічні докази є нежиттєздатними без ілюстрацій. А створити необхідний образ у свідомості слухачів оратор може тільки тоді, коли його виступ буде яскравим, тобто якщо у ньому вживатимуться тропи та фігури, а також правильною буде жестикуляція та інтонація.

Олександр Потебня визначав троп як слово, вживане в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його «внутрішньої форми». При аналізі цього визначення можемо дійти до висновку, що твердження, висловлені за допомогою троп, є неістинними, якщо застосовувати до них закони логіки. Одначе їх неістинність з точки зору логіки зустрічає іншу оцінку з точки зору паралогіки: паралогіка, що базується на принципах «широкої аналогії», не контролює твердження з точки зору їх відповідності «правді життя». Більше того, неістинність включається у риторичні особливості троп як їх обов’язкова умова [25].

У поняття «тропи» об’єднують дуже велику кількість засобів прикрашення мови, проте основними із них є три – це метафора, метонімія та синекдоха.

Слово «метафора» у перекладі з грецької означає «перенесення». Оскільки метафора є найпоширенішим тропом, то слідом за ним і всі інші тропи також характеризуються як перенесення значень, що на думку деяких дослідників є некоректним [15]. Метафора завжди передбачає мислительний процес аналогічного типу. Вона складається із трьох об’єктів: того, що порівнюється, того, з чим порівнюється, і ознаки, за якою відбувається співставлення (вона обов’язково має бути спільною). Суть метафори полягає у тому, що третій компонент (спільна ознака) ніколи не називається, тому її визначають як приховане порівняння [25].

Роберт Ентман вважав головною задачею метафори активізацію фреймів у свідомості аудиторії [1]. Його думку продовжив Т. Белт, який зазначав, що стереотип – це образ, що у свою чергу найефективніше створюється за допомогою іншого образу, закладеного у метафорі [8].

За концепцією Р. О. Якобсона, метонімія є полярно протилежним метафорі тропом [39]. Її механізм полягає у заміщенні імені предмета його ознакою або іменем іншого предмета, що знаходиться у зв’язку з першим предметом [25]. Метонімія виконує ідентифікуючу функцію, що змушує слухача активізувати увагу та розпочати активний мисленнєвий процес, зіставляючи поняття, яке мається на увазі, з поняттям, з яким проводиться аналогія. При цьому метонімія майже завжди лежить на поверхні, тобто збагнути її спроможний навіть непідготовлений слухач. Це додає зрозумілості, а отже і авторитетності, оратору.

Синекдоха, суть якої полягає у заміні цілого його частиною або навпаки: заміні частини цілим, – це один із різновидів метонімії [25]. Використовується найчастіше просто як засіб урізноманітнення мови та уникнення тавтології, але може також виконувати функції метонімії.

Серед великої кількості можливих фігур головними в арсеналі розумного політика можна назвати аномінацію, паралелізм, анадиплосис. Фігури, на відміну від троп, належать не до лексичних, а до синтаксичних одиниць, тому їхнє застосування можливе тільки за доброго чуття мови.

Аномінація – фігура, зміст якої у тому, щоб віднайти подібність у звучанні двох слів та поєднати їх в єдине, створивши таким чином нове, третє слово [25]. Використовується здебільшого як іронічний метод підкреслення негативних рис своїх конкурентів або для викриття суспільних пороків.

Найпростішою, але від того не менш ефективною фігурою є паралелізм, тобто однотипність синтаксичних конструкцій, що знаходяться в суміжних частинах повідомлення [25]. Паралелізм вживають тоді, коли необхідно перелічити явища, події чи риси одного ряду задля підкреслення власної думки.

З цією метою використовується також і анадиплосис, але тут вона досягається іншим шляхом: кінцівка одного речення стає початком наступного, що дозволяє сконцентрувати увагу аудиторії на необхідному аспекті промови. Крім того, завдяки цьому синтаксичному прийому вправний оратор зможе семантично пов’язати змістовно віддалені речі.

На межі між вербальними та невербальними компонентами промови знаходиться порядок слів. Непрямий порядок слів – інверсія – тісно взаємодіє з інтонацією і служить для того, щоб структурно та інтонаційно виділити основну частину повідомлення.

Інтонація – складне явище. Воно складається з чотирьох акустичних компонентів: тону голосу, інтенсивності та тривалості звучання, а також тембру [11; 361]. Тоном визначається висота звуку. Для успішності виступу промовець повинен постійно її варіювати, оскільки монотонність небезпідставно вважається великим недоліком. Вона виникає, коли висота звуку протягом великого часу лишається незмінною. Проте вдаватися до крайніх високих та низьких частот не варто, оскільки вони можуть утомлювати та дратувати слухача. Задача оратора – визначити діапазон свого голосу та намагатися варіювати тональність.

Інтенсивність звуку – це його гучність. У кожній конкретній життєвій ситуації необхідно підбирати підходящу інтенсивність мовлення. Стосовно політичної промови можна виділити два підходи. В рамках дебатів у студії варто обирати середній рівень інтенсивності і намагатися не переступати межу високого рівня. Його ж