Риторичні прийоми мовлення у промовах українських політиків

Політичне красномовство набуло нового значення тоді, коли з'явилася потреба не тільки переконувати слухача у своїй правоті, але й боротися за владне місце. Саме з цього часу політичну риторику можна називати політичною у повному значенні цього слова, звичному нам.

Так, наприклад, за свідченнями перших християнських місіонерів, відбувалися повноцінні вибори кельтського короля Кормака, коли його кандидатуру на обговорення шляхти виніс один із придворних попереднього короля і виступив із промовою, у який аргументував свій вибір [26].

Справжній зліт переживає політичне красномовство, породжене міждержавним напруженням у новий час. Воно починає диференціюватися на численні різновиди. Інтенсивно розвивається дипломатичне красномовство, мистецтво «говорити між рядками». Епідектичне (урочисте) красномовство прикрашає усілякі церемонії; культивується панегіричний стиль, похвала героям; набуває поширення і памфлетний стиль, виплеканий поетом Пьєтро Аретіно; зростання ролі армії в суспільстві зумовили й неабиякий сплеск військового красномовства [4; 146].

Як бачимо, на кожному з етапів розвитку людства політична риторика займала свою особливу нішу у структурі суспільних відносин. При чому найбільшу роль красномовство відігравало у демократичних державах, тобто за умови, що народ може бути не тільки слухачем, але й активним учасником промови зокрема та політичних подій взагалі. Тому немає нічого дивного, що в наш час, коли більша частина світу є демократичною, а кількість країн та різноманітних політичних угрупувань вимірюється сотнями, боротьба за владу між ними набуває найбільш безкомпромісного характеру за всю історію людства. А це у свою чергу є причиною того, що важливість політичного красномовства невпинно зростає.

•Риторичні елементи у політичній промові: аргументація, вербальні та невербальні компоненти

Свідомість – це не фотоплівка, яка раз і назавжди зберігає кожне враження, отримане людиною. Людина наділена здатністю до нескінченної творчості. Картини світу тьмяніють і накладаються одна на одну. Образи то згущуються, то розмиваються по мірі того, як ми сприймаємо їх. Вони не лежать мертвим вантажем на дні свідомості, а перетворюються завдяки нашому умінню сприймати та інтерпретувати. Ми самовиражаємось, змінюємо акценти, діємо [27; 165].

Втім, незважаючи на неабиякі здібності людини, до самостійних дій та роздумів ми вдаємося тільки у крайніх випадках, коли нам уже просто не лишається іншого виходу. У більшості ж випадків нас підштовхують, нам підказують, нами маніпулюють.

Едвард Бернейс зазначав, що наші думки не є нашими: вони повністю залежать від думок лідерів груп, яким ми довіряємо. За його словами, «розум людини – це суміш успадкованих забобонів, символів, кліше та словесних формулювань, отриманих від лідерів [9].

Цими лідерами, які за допомогою пропаганди можуть впливати на людську волю та формувати її за своїм бажанням, є політичні діячі. Їхні слова мають сильну дію на кожного представника їхнього народу. Проте це можливо тільки тоді, коли промова політика правильно побудована, а також включає у себе максимально велику кількість риторичних прийомів і доказів. Тут ми спробуємо з’ясувати, які елементи повинні бути у промові, щоб її можна було вважати правильною.

Поль Сопер стверджує, що абсолютно неважливо, що відбувається на трибуні під час виступу; головне – що відбувається в цей момент у головах слухачів. Саме за рівнем змін, які починаються під впливом промови, слід визначати її ефективність [36; 238]. Проте це твердження є суперечливим саме по собі, адже ніяких змін у свідомості аудиторії не зможе добитися той мовець, який не вміє правильно поставити проблему та аргументувати своє бачення її.

Досягнути мети агітаційної промови – сформувати в аудиторії цілеспрямовані мислення і дію – можна двома шляхами: надаючи докази, що схиляють до думок, необхідних оратору, або апелюючи безпосередньо до почуттів слухачів. Ці способи називають логічним і психологічним відповідно.

Логічні та психологічні докази невіддільні: вони доповнюють одне одного, допомагаючи вправному ритору виконати своє завдання. Не можна переобтяжувати мову сухими фактами та логічними висновками, тому що можна наштовхнутися на несприйняття аудиторії і втратити позиції. Так само не можна постійно використовувати емоційні докази, тому що, не підкріплені фактами, вони моментально втрачають свою вагу в очах публіки, а мовець перетворюється на епатажного політикана замість того, щоб залишатися презентабельним політиком.

Серед логічних доказів Поль Сопер виділяє наступні:

•індукція;

•дедукція;

•аналогія;

•умовивід про причинову залежність [36].

Індукція у філософії – це спосіб мислення від окремого до загального. Стосовно політичної риторики, індукція – це узагальнення на основі дослідження усіх однотипних ситуацій. Проте повна індукція неможлива, тому що неможливо розглянути абсолютно усі ситуації. Тому, коли ми кажемо про індукцію, то маємо на увазі часткову індукцію. Коли оратор намагається використати індукцію, то він перераховує велику кількість окремих випадків, що може втомлювати аудиторію. Тому слід надавати перевагу простому узагальненню, яке передбачає виведення висновків на основі одного випадку.

Якщо метод індукції використовується в агітаційній промові з метою доведення певної думки, а не заради ілюстрації, то його необхідно ретельно перевіряти. Існує п’ять основних способів перевірки індуктивного доказу. Вони полягають у тому, що треба з’ясувати: 1) чи істинним є приклад, на основі якого робиться узагальнення; 2) чи стосується приклад висновку; 3) чи достатньо наведено прикладів; 4) чи приклади є типовими; 5) чи є