Риторичні прийоми мовлення у промовах українських політиків

1) опис стратегем, що мотивують дії сторін, що ведуть дискусію (реалізації таких стратегом, конкретні стратегії «зшивають» епізоди дискурсу у тематично організоване ціле)

2) оцінку ефективності дискурсу та його частин, що використовуються в рамках тактик, що реалізують стратегії в конкретних обставинах спілкування [19].

Крім того, на думку Г. Г. Почепцова, для того, щоб текст був правильно інтерпретований аудиторією, усі методи переконання необхідно посилювати, враховуючи національний та контекстний мотив [34].

Таким чином, вживаючи ті чи інші підтексти та контексти, мовець через інтерпретацію добивається впливу на аудиторію, що є кінцевою метою будь-якого агітаційного виступу: живого чи телевізійного.

На думку фахівців, політичний діяч, який виступає по телебаченню, зацікавлений в так званій «валоризації», тобто штучному завищенні значущості своєї думки. Для того, щоб це вдалося, у глядача має створитися враження, що він одержує суттєву інформацію в обмін на витрачену увагу [28].

Ключові параметри політичного виступу – цілісність, доречність і змістовність. Цілісність політичного виступу передбачає відповідність змісту образу, створюваному політиком. Доречність виступу – почуття відповідальності за сказане, а також здатність політика формулювати проголошуване нове в нових термінах. Доречність, як і цілісність, сприяє валоризації виступу, оскільки у глядача складається враження, що йому надається серйозна довіра, завдяки чому він відчуває себе учасником того, що відбувається. Змістовність політичного виступу передбачає значимість того, що говориться. Не дуже змістовні виступи швидко забуваються і не залишають жодного сліду в свідомості людей [28].

Вітчизняні психологи вважають, що для української аудиторії, яка дуже чуйно реагує на поведінку політика в ефірі, важливі гармонійність його виступу, уміння раціонально «резонувати» в такт своєму співрозмовнику, дозувати емоційну залученість. Психологи рекомендують також не захоплюватися іронізуванням і уникати їдких зауважень. Серед рис, бажаних для позитивного сприйняття лідера, називаються терпимість до співрозмовників і суперників, вміння виглядати компетентним в очах глядачів, знати міру в плані самоподачі. Однак українські політики часто використовують телевізійні виступи не стільки для демонстрації достоїнств власних пропозицій і програм, скільки для дискредитації суперників. Особливо цим «грішать» політики радикального спрямування.

А. Гітлер визначав такі необхідні змістові характеристики агітаційної промови:

- необхідно уникати абстрактних ідей, апелювати до емоцій;

- необхідно постійно повторювати декілька ідей, використовуючи стереотипні фрази;

- необхідно зупинятися на одному боці аргументації;

- необхідно постійно критикувати ворогів держави;

- необхідно виділяти одного ворога для персональної критики.

Також Гітлер писав: «Неправильно надавати пропаганді надто велику багатогранність» [14].

Геббельс також формулює правило спрощення, яке активно використовується у пропаганді та паблік рилейшнс сьогодні. Він пише: «Народні маси зазвичай значно примітивніше, ніж ми їх собі уявляємо. Виходячи з цього, пропаганда має завжди залишатися простою та одноманітною. У цій гонці лише той спроможний досягти основних результатів у справі впливу на громадську думку, хто в стані звести усі проблеми до найпростішої термінології, і в кого вистачить мужності постійно повторювати це у найпростіших формах, незважаючи на заперечення інтелектуалів. [13; 33].

Отже, метою будь-якої промови, а особливо політичної, є вплив на свідомість мас, а досягатися ця мета повинна в першу чергу за рахунок змісту, а не форми. Політик повинен вкладати у свої слова таке значення, яке може бути правильно інтерпретоване і сприйняте аудиторією – це і є прагматичний аспект промови.

 

Висновки до розділу І

 

Отже, мистецтво слова з'явилося ще на світанку людства і пройшло дуже довгий шлях розвитку. Особливого значення у демократичних країнах набуло політичне красномовство, оскільки саме завдяки агітаційним промовам політиків вирішуються долі цілих держав.

Саме тому мудрий політик повинен оволодіти знанням про те, як переконувати маси, а також навчитися його застосовувати на практиці. Мова політика повинна бути чітка, зрозуміла і аргументована. Існує два підходи для доведення власної думки: логічне пояснення та апеляція до почуттів глядачів.

Для підвищення ефективності промови слід використовувати усі можливі вербальні та невербальні компоненти. До вербальних компонентів належить використання троп і фігур, основне завдання яких – активізувати образне мислення аудиторії та урізноманітнити виступ. До невербальних компонентів належать інтонація, міміка і жести. Зміна інтонації використовується для виділення і підкреслення ключових моментів промови, а також посилення зацікавленості аудиторії у словах мовця. Міміка і жести – допоміжні компоненти, які мають описовий характер. Проте вони також повинні бути присутні, оскільки промова без жестикуляції та змін виразу обличчя є сухою і нецікавою.

Головна задача мовця – зробити так, щоб аудиторія правильно інтерпретувала його слова. Тому, виходячи з промовою, необхідно враховувати особливості світогляду слухачів і відтак використовувати правильні стратегії мовлення.

 

 

 

Незалежно від того, чи полягає завдання в тому, щоб бути обраним, щоб інтерпретувати і популяризувати нові погляди або в тому, щоб зробити повсякденне управління роботою з громадськістю важливою частиною життя спільноти – використання пропаганди, ретельно підлаштованої під психологію мас, є важливою частиною політичної діяльності [9].

Політичний виступ не повинен бути суто інформативним. Будь-яка публічна промова має зовсім іншу мету: переконати аудиторію