Соціологія

Метод примусу припускає одержання необхідного результату управління шляхом керуючого впливу на виконавця з використанням владних повноважень суб'єкта, що змусить виконавця учинити певні дії, виконати поставлене завдання навіть усупереч його волі і бажанню. В управлінні найчастіше використовуються такі його види, як осуд, навіювання і покарання.

Процес управління знаходить своє вираження в реалізації визначених управлінських функцій. Функції управління - це відносно відокремлені напрямки управлінської діяльності, що дозволяють здійснювати необхідні управлінські впливи з метою досягнення конкретного або загального результату. Виконувані у певній послідовності, вони складають так званий управлінський цикл, що включає в себе декілька етапів, які, у свою чергу, підрозділяються на стадії, що об'єднують відносно самостійні і водночас взаємозалежні операції по реалізації тієї чи іншої функції. Функції управління достатньо різноманітні. Серед головних можна умовно виділити такі: оцінка ситуації, вироблення й ухвалення рішення, планування, організація виконання планів, контроль і перевірка виконання, оцінка діяльності. Кожний етап управлінського циклу має свої функціональні принципи, свої прийоми, методи і форми реалізації, що й обумовлює специфіку організаторської діяльності на кожному з цих етапів.

Ефективність управління багато в чому визначається ступенем контролю, який здійснює керуюча підсистема стосовно керованого, і той ступінь автономії, що керована підсистема зберегла відносно керуючої. Головним критерієм виміру керованості є здійснюваність управлінських рішень. Те, наскільки вони здійснювані, у свою чергу залежить від докладності розробки рішення, тобто процесу аналітичної (розумової) діяльності суб'єкта управління по визначенню мети (завдань) майбутньої діяльності й можливих способів дій керованого об'єкта для досягнення такої цілі (або вирішення поставленої задачі). Існують головні принципи вироблення управлінських рішень: законність - узгодження прийнятих рішень з законами та іншими нормативними актами; відповідність - необхідність забезпечення у межах законності адекватності прийнятих рішень цілям діяльності організації й у цілому держави (співтовариства); об'єктивність - об'єктивна необхідність ухвалення рішення, цілеспрямованість, своєчасність, оптимальність, конкретність, реальність, гнучкість, відповідність форми рішення його змісту - необхідність фіксації прийнятого рішення у формі, визначеної для даного виду рішень відповідними нормативними актами; наукова обґрунтованість. Рішення може прийматися на основі оцінки ситуації в цілому, або окремих її елементів, але частіше необхідність рішення обумовлюється виникненням конкретної управлінської ситуації. Саме тому головним методом ухвалення рішення в управлінні є ситуаційний аналіз. Суть його полягає в застосуванні системного підходу до аналізу конкретної управлінської ситуації і визначення на цій основі методів її вирішення.

Управлінська ситуація - факт, подія в сукупності зовнішніх причинно-наслідкових зв'язків, які потребують прийняття відповідного рішення. У залежності від умов і ступеня напруженості виділяють: проблемну ситуацію, ситуацію непевності, ситуацію ризику, конфліктну ситуацію, екстремальну і кризову.

Своєчасне виявлення і правильна оцінка такого роду ситуацій - важлива умова прийняття адекватних рішень, ефективності управлінської діяльності.

У якості середовища управління, як бачимо, розглядається в основному організація, що включає в себе соціальні групи, статуси, норми, відносини лідерства, згуртованості, конфліктності та ін. Подібний підхід до організації багато в чому визначений тим, що вона є одним із найбільш розвинених різновидів соціальних систем, у якому елементами є люди і відносини, що виникають між ними, а рисами що утворюють систему, виступають ціль, управління і взаємодія. Більшість організацій належать до соціотехнічних систем.

2. Соціотехнічні системи є одним з різновидів соціальних систем. Вони характеризуються тим, що до них разом із людиною входять і елементи неживої природи (техніка, матеріали). Їх умовно поділяють на два типи: 

- підприємства, зайняті виробництвом і розподілом матеріальних цінностей та послуг; 

- установи, що функціонують у сфері розумової праці. 

До першого типу належать організації виробничі, торгові, з обслуговування, до другого - освітні, лікувальні, культурні, управлінські, наукові, проектні. 

Всі соціотехнічні системи зіштовхуються з проблемою «особистість - суспільство». З цієї точки зору їх можна поділити на два типи: - такі, що зайняті задоволенням людських потреб (виробляють предмети матеріального і духовного вжитку) 

- такі, що зайняті в сфері суспільної інтеграції. До останніх належать організації, що здійснюють соціальний контроль і соціальне управління. Крім того, можна виділити і проміжну групу організацій, що займаються соціалізацією індивідів і внаслідок цього працюють і на кожного індивіда, і на ціле суспільство. До них належать виховні, освітні, лікувальні заклади. Тобто, організації є учасниками суспільних відносин. З цього погляду організації можуть контактувати як з іншими організаціями (міжорганізаційні відносини), так і з масовим споживачем (населенням). У  цьому випадку вони стають суб'єктами організаційно-масових відносин.

Організаційно-масові відносини - найважливіша форма суспільної взаємодії. Організації, що функціонують в середовищі цих відносин, є джерелами актуальної соціальної інформації. Складність і важливість цих відносин настільки значна, що для їхнього вивчення необхідна надалі більш докладна характеристика. Зокрема, серед них треба виділити хоча б ще дві групи відносин: 

- ті, що здійснюються поза організацією (аудиторією); 

- ті що здійснюються усередині організації (клієнтурні). 

Ці групи відносин різняться ступенем інтенсивності й зворотного впливу. Крім того, у межах кожної групи, у свою чергу, існують розходження в контактах, що виникають індивідуалізовано або спільно. Прикладами індивідуалізованих контактів можуть бути контакти індивідів зі «Швидкою допомогою», міліцією та ін., до клієнтурних - з організаціями