Соціологія

Проте принцип доступності набуває поширення. У ряді держав (США, Франція, Італія та ін.) багато вузів (включаючи ряд університетів) зараховують без іспитів всіх абітурієнтів, що мають свідоцтво про успішне закінчення середньої школи; число вакансій на перших курсах не лімітується.

Істотно змінилися цілі й завдання вищої школи в сучасних демократичних державах: вона тепер формує не тільки майбутню еліту, але й численні верстви працівників розумової праці у різних сферах економіки, культури, управління. Поряд зі збереженням певного числа елітарних вузів, розширюється мережа різноманітних навчальних закладів, які виявляють тенденцію до того, щоб стати масовими. 

Соціологія освіти вивчає суб'єкти процесу освіти: соціальні групи учнів, викладачів, наукових співробітників, керівників, навчально-допоміжного персоналу. Вони відрізняються одне від одного своїми інтересами, цінностями, особливостями поведінки. Вивчивши ставлення різних соціальних груп вищої школи до інноваційних процесів, соціологи переконалися у тому, що тут наявні розходження, часом досить істотні. Так, найбільш сприйнятливими до радикальних змін в освіті виявилися молоді викладачі й група керівників нижчого рівня (завідувачі кафедр, лабораторій). Кожен п'ятий викладач цієї групи вважав, що система освіти вимагає кардинальний змін. Радикалізм цієї групи пов'язаний з особистим інтересом, саме ця група може стати соціальною опорою освітньої реформи. Вузівська адміністрація середнього й вищого рівня та викладачі середнього віку настроєні менш радикально. Найбільш болісно реагували на уразливість демократії молоді викладачі, аспіранти. (Див. Е.А. Подольская, О.А. Филиппова и др. Социология. – Харьков. – 2004. – С. 145)

Важливе місце в соціологічних дослідженнях утворення посідають проблеми визначення критеріїв та показників ефективності підготовки фахівців. Таким критерієм є кінцевий результат діяльності вузу - соціальна зрілість випускника відповідно до цілей, завдань фаху та суспільства в цілому.

Однією із центральних проблем у дослідженнях сучасної соціології освіти є проблема кризи освіти, розмах  якої набуває глобального характеру. Ще у 60-70-і рр. ХХ ст. почався спад загальноосвітньої підготовки молоді й зростання масової функціональної безграмотності. Збільшується кількість дітей, які взагалі не відвідували школу, поглиблюється розрив у рівні освіти між розвиненими й відсталими країнами, відбувається виключення з навчальних програм гуманітарних дисциплін тощо. Все це зумовило активний пошук шляхів виходу із кризи, серед яких важлива роль відводиться підготовленим національним і міжнародним проектам. У багатьох країнах були розроблені моделі освіти на ХХ сторіччя (Росія, ФРН, Японія, Франція та ін.). Відповідний документ був розроблений й в Україні - "Україна ХХ сторіччя. Державна національна програма "Освіта".

Які ж основні проблеми освіти на сучасному етапі перебувають у центрі уваги соціології освіти? Очевидно, вони пов'язані з провідними тенденціями реформування освіти, що вже мають місце у провідних країнах Заходу. Серед найважливіших тенденцій, які було виявлено у процесі реформування освіти вже до кінця 90-х р.р. ХХ в., і стосувалися всіх рівнів освіти, провідні харківські соціологи визначили такі. (Див. Курс лекций по социологии образования. Под общ. ред. В.И. Астаховой. Харьков. Изд-во НУА. – 2003. – С. 371-381).

Розширення системи дошкільного виховання. Науково доведено, що організоване виховання дітей у віці від 3 до 6 років - необхідна умова їхнього подальшого всебічного розвитку, оскільки в цьому віці діти найбільш сприйнятливі до різних форм навчально-виховного впливу. Проблема в тому, що в ряді країн дошкільним вихованням охоплені далеко не всі діти дошкільного віку.

Загальна доступність середньої освіти. Впровадження цього принципу означає: по-перше, охоплення всіх випускників шкіл загальною освітою, по-друге, забезпечення атестата зрілості й права вступу до вищих навчальних закладів. 

Існування системи професійної освіти, що базується на середній школі. На ринку праці зростає потреба у фахівцях з високим рівнем кваліфікації, з одного боку, і бажання забезпечити умови для продовження освіти для тих випускників шкіл, які не витримують конкурсу до вищих навчальних закладів, з іншого боку. Із цих причин широке поширення одержали різноманітні форми післяшкільної освіти: професійні училища, спеціальні професійні школи й коледжі, технікуми, різноманітні курси.

Розширення доступності вищої освіти й системи освіти дорослих – найважливіша тенденція, що заздалегідь визначила ознаки вищої школи теперішнього періоду. Мова йде про задоволення потреб в галузі вищої освіти значної частини населення. Досягненню цієї мети можуть сприяти відкриті університети, організовані при вузах у співробітництві з засобами масової інформації, у яких (як це робиться в британському або японському університетах) люди здобувають знання з метою розширення загального й професійного світогляду, а також заочна вища освіти для дорослих, розширення системи післядипломної освіти тощо.

Соціальний розвиток університетської автономії. Автономія університетів є формою розподілу праці між університетськими підрозділами, університетом як цілісною організацією і державною владою. У західних країнах автономія університетів визнана найважливішою умовою вдосконалення методів і змісту навчання, наукових досліджень і педагогічних новацій. Автономний університет розглядається як необхідна складова соціального балансу, як інститут, здатний стати противагою й способом контролю уряду.

Зв'язок школи з найближчим територіальним середовищем. Виникає  потреба більш широкого залучення до навчального й виховного процесу батьків, членів місцевих громад, релігійних конфесій,