Специфіка культурологічного знання

П’ятий період розвитку української культури охоплює кінець ХVІІІ ст. – початок ХХ ст. Це період від зруйнування Гетьманщини й наступні 150 років. Його можна поділити на 3 етапи:

•кінець ХVІІІ – кінець 50-их рр. ХІХ ст. – час становлення новітньої української культури з народним демократизмом і народною мовою;

•60–90-ті рр. ХІХ ст. – час уходження української культури у загальнослов’янський та світовий культурний процес;

•початок ХХ ст. – час утвердження української культури як великої національної культури світового значення й резонансу.

Увесь період характеризують як період національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе у літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Домінуюча, формоутворююча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані “Енеїдою” І. Котляревського, далі розвивалися паралельно з літературою, під її безпосереднім благотворним впливом.

Цей період називають ще періодом тривалої “неволі і переслідувань” української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів та всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного процесу. Продовжувалося розпочате ще у попередні часи висмоктування українських творчих сил іншими культурами, зокрема російською, чому була підпорядкована вся система науки, освіти, культурної політики взагалі часів колоніального режиму.

Незважаючи на це, впродовж ХІХ і початку ХХ ст. українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвитку, виявила здатність: по-перше, синтезувати багатовіковий світовий художній процес; по-друге, всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати самобутнє розв’язання багатьох суспільних, етико-філософських, художніх проблем, які хвилювали людство; по-третє, створити такі художньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової. Отже, перейнята гуманістичними ідеями, українська культура ХІХ – початку ХХ ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд із найрозвинутішими націями світу.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного і повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від 20–их до кінця 80–их рр. ХХ ст. Його теж слід поділити на кілька етапів:

•20-ті роки – український ренесанс, трагічно обірваний 1929 р.;

•30-50-ті рр. – часи особливо жорстокого тоталітаризму (сталінщини);

•кінець 50-их – 60-ті роки – період хрущовської “відлиги” і шістдесятництва” в українській культурі, що мали своїм наслідком новий розквіт національної культури;

•70-ті – середина 80-их років – період цілеспрямованої денаціоналізації української культури, її нівелювання.

У цілому цей період характеризується злетами та руїнами у розвитку української культури, наявністю як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження й постійного потягу до відродження (вона ще і зараз перебуває у такому стані). Трагізм її феномена полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє втрачала свою національну духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти (третій період), потім її русифікація (п’ятий період). Тепер – постійне нищення духовної еліти впродовж усього періоду, від репресій 20-30-их років, від доби Розстріляного Відродження і до репресій, що здійснювались у значно м’якших формах, аж до кінця 80-их років. Щоразу втрати національної духовної еліти хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури (надто сильні в ній народні джерела, що живляться тяжінням до справжньої народності в найширшому розумінні цього слова), але все ж відсунули її на задній план світового культурного процесу, принижували, спричинювали появу рис вторинності та провінційності.

Сьомий період розвитку української культури – це сучасний період, що розпочався з початку 90-их років і триває до сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися і розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. За цих умов з’явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду та творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв’язки з мистецтвом інших народів тощо.

Незважаючи на неймовірні труднощі, які впродовж віків долає на своєму історичному шляхові український народ, він витворив свою високо розвинуту національну культуру. Сьогодні в ній представлені всі галузі, види і жанри духовного виробництва, властиві найрозвиненішим культурам світу. Досить високого рівня розвитку в Україні  досягли наука, народна освіта, література й мистецтво.

Окремо варто сказати кілька слів про одну з найважливіших складових української культури – мову нашого народу. Переборюючи надзвичайно тяжкі умови свого розвитку та існування, українська мова досягла досить високого рівня свого розвитку, поступово і неухильно входила в усі галузі суспільного життя свого носія – народу. Процеси поширення суспільних функцій нашої рідної мови особливо активізувалися з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Закону про мови в Україні (1919 р.), а також із проголошенням державної незалежності