Специфіка культурологічного знання

Якщо взяти за основу географічні та часові межі існування окремих цивілізацій, то серед них можна виділити наступні:

•давньосхідні цивілізації (Стародавній Єгипет, Межиріччя, Стародавній Китай, Стародавня Індія) – ІV – І тис. до н.е.;

•антична цивілізація (Давня Греція і Давній Рим) – кінець ІІ тис. до н.е. – ІV ст. н.е.;

•середньовічна цивілізація (Європа й Азія у V – ХІІІ ст.);

•західноєвропейська цивілізація (країни Західної Європи від доби Відродження до сьогодення);

•сучасні східні цивілізації  (країни східного регіону у новітню добу);

•слов’янська цивілізація.

 

4. Україна в контексті культурно-історичних доль слов’янства. До останньої належить і українська культура. Якщо розглядати українську культуру в контексті культурно-історичних доль слов’янства, то слід зазначити, що у своєму розвитку вона пройшла кілька етапів. Перший етап охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства (988 р.), тобто це – культура східнослов’янських племен дохристиянської доби. Початки передісторії української культури губляться у сивій давнині. Культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства (доба раннього палеоліту) і відтоді нерозривно пов’язана з його історією. Глибокий слід в історії української культури залишили племена Трипільської культури (ІV – ІІІ тис. до н.е.), для яких властивий був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. За твердженням М.Суслопарова, саме тут існував перший у Європі літеро-звуковий алфавіт. Отже, створений він був раніше, ніж у фінікійців (ІV тис. до н.е.). Є історики, які намагаються генетично пов’язати трипільців із майбутніми українцями, але науково це поки що не доведено. Більшість істориків вважають, що трипільська культура зникла безслідно, так, як і з’явилася. Це одна з найбільших загадок історії. Епоха бронзи та раннього заліза – це калейдоскоп археологічних культур на території сучасної України. “Батько історії” Геродот детально описує територію України в V ст. до н.е. в образі Скіфії. Якраз у цей період відбувається грецька колонізація Північного Причорномор’я, виникають поліси – міста-держави й утворюється Боспорське царство. Велике переселення народів, яке мало місце у ІІ – VІІ ст. н.е., не обійшло й українських земель, спричинило вторгнення сюди гунів, готів та аварів. Розгром Боспорського царства і Малої Скіфії створили сприятливі умови для широкого розселення слов’янських племен, у тому числі й на землях сучасної України. Саме з цього часу і починається справжня історія України, історія культури її народу.

Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва – “матері міст руських”; об’єднання східнослов’янських племен і утворення держави – Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з Візантією, половцями, хозарами й іншими народами і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високо розвинутими народами і культурами Європи й світу.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави – Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (ІХ – ХІІІ ст.). Київська Русь – це могутня ранньофеодальна військово-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Каролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя русичів, вивели їх культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвиненішими тогочасними культурами. Цей культурний розвій було призупинено монголо-татарською навалою.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу (ХІV – середина ХVІІ ст.) в історії нашого народу. Розвиток культури у цей час позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетенням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього рухне лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалася в Україні 1648 р., а й створювалися культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу (кінець ХVІІ – ХVІІІ ст.), яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині ХVІІ ст., з одного боку, й поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці ХVІІІ ст. – з другого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Незважаючи на складність і драматизм умов розвитку української культури у даний час, цей процес усе ж таки виступає як процес послідовний, об’єктивно зумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українців нових явищ, органічно пов’язаних із впливом ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко і Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та вплив на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти і педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури і