Специфіка культурологічного знання

Для російського філософа М. Бердяєва цивілізація – “смерть духу культури”. Він писав: “Будь-яка культура неминуче переходить в цивілізацію. Цивілізація є доля, фатум культури. Цивілізація ж завершується смертю, вона вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури... Цивілізація є прагненням до світової могутності, до перебудови поверхні Земної кулі. Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна...”

Обережніший у своїх прогнозах   видатний автор теорії цивілізації ХХ ст. А. Тойнбі: він вважав, що культура може продовжувати існувати, не наближаючись до загибелі, на неї не поширюється необхідність біологічного старіння і смерті. У своїх роботах “Цивілізація перед випробуванням” та “Дослідження історії” Тойнбі виділив 21 цивілізацію, потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, серед яких – антична, західна, православна, індійська, китайська, ісламська й ін. На сучасному етапі, вважав Тойнбі, діє 5 цивілізацій: західна, іспанська, індійська, китайська та православна. У розвитку кожної цивілізації вчений виділяв і аналізував чотири фази: виникнення, ріст, надлам та розпад. Після загибелі цивілізації її місце займає інша. Якщо на перших двох фазах рушійною силою виступає меншість, що є носієм “життєвого пориву”, то останні дві фази пов’язані з “виснаженням життєвих сил”. Коли творча еліта не здатна задовольнити потреби, висунуті культурно-історичним розвитком, тоді вона втрачає авторитет і утверджує свою владу насильством. Тоді на арену виходить “внутрішній пролетаріат” – спільність людей, які не здатні ні до праці, ні до захисту батьківщини, але завжди готові до протесту з будь-якого приводу. По сусідству з цивілізацією з’являється “зовнішній пролетаріат” – народи, які з тих чи інших причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. Відчуження “внутрішнього пролетаріату” від правлячої еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами або “зовнішнім пролетаріатом”. Установлення такого союзу приводить до руйнування і в кінцевому підсумку до загибелі локальної цивілізації.

Трактування культури як духовної наповненості цивілізації яскраво представлена у концепції П. Сорокіна, згідно з якою втрата, зубожіння, смерть культури ведуть до існування “бездуховної” цивілізації. І вже ця позиція показує, що цивілізація, яка розуміється як історична стадія суспільного розвитку або як тип суспільного устрою, включає в себе не тільки різнобарвну палітру культурних досягнень, які забезпечують розквіт народу, але й усі мінуси суспільного буття на певному історичному етапі. Як бачимо, зазначені вчені протиставляли культуру поняттю “цивілізація”.

Таким чином, можна зробити наступні висновки щодо співвідношення понять “культура” і “цивілізація”:

1.поняття “культура” семантично значно ширше, ніж поняття “цивілізація”, воно застосовується як до невеликого племені (наприклад, “культура ірокезів”), так і до цілих континентів (наприклад, “культура Європи”);

2.поняття “культура” включає в себе як НТП, так і духовно-гуманістичну спадковість між племенами, а в понятті “цивілізація” явно відчуваються матеріально-виробничі пріоритети;

3.поняття “культура” тісно пов’язане з расовою і національною специфікою людських груп, у той час як поняття “цивілізація” тяжіє до загальнолюдських глобальних масштабів;

4.поняття “культура” обов’язково передбачає наявність у ній цементуючого релігійного начала, без якого неможлива будь-яка духовність – пружина будь-якої культури. Цивілізація – безрелігійна. “Культура має душу, цивілізація ж має тільки методи і знаряддя” (М. Бердяєв).

 

3. Основні типи цивілізацій в історії людства. Залежно від змістового ядра поняття “цивілізація” визначається їх типологія. Цивілізації можуть розрізнятися за панівним типом господарської діяльності – землеробські й індустріальні або приморські і континентальні.  Якщо в основі лежить принцип природно-географічного середовища, то цивілізації поділяються залежно від того, чи вступають вони у взаємодію з іншими цивілізаціями, на “відкриті” і “закриті” (К. Леві-Строс), або інтравертні, тобто такі, чия творча енергія спрямована “всередину”, та екстравертні, тобто ті, що прагнуть розширення своїх меж.

У роботах російського культуролога Ю. Яковця представлено 7 світових цивілізацій: неолітична, ранньорабовласницька, антична, ранньофеодальна, пізньофеодальна (передіндустріальна), індустріальна та постіндустріальна. Зазначимо, що специфіка культурного розвитку залишається начебто за межами такої типологізації, в кращому випадку виконуючи роль зовнішнього фактора. Все безкінечне культурне розмаїття заганяється на жорсткі сходинки поступального прогресивного розвитку людства. І якщо на Землі ще існують народи, життя й духовна культура яких підпорядковані законам гармонії та єдності з природою, а головна заборона – це заборона на зміни, то така культура оцінюється як примітивна, а значить, і малоцінна. Такий погляд призводить до катастрофічних наслідків як для цих народів, що часто насильницькі залучаються до цивілізаційних процесів, так і для світової культури в цілому, оскільки джерело збагачення культур – у взаємодії та синтезі культур, індивідуально неповторних.

Поширюється також концепція про два типи цивілізаційного розвитку в історії людства: традиційний і техногенний. Цієї концепції, зокрема, дотримується російський філософ В. Стьопін. Згідно з нею тип цивілізації, її стратегія визначаються культурою. Відмінності у західноєвропейській цивілізації (техногенній) та східній (традиційній) виросли із системи пануючих у них універсалій культури, з відмінностей у розумінні людини, природи, істини, влади, особистості.

Існує класифікація типів цивілізацій, в основу якої покладено кордони культурних регіонів. Цю класифікацію було вироблено ЮНЕСКО. Згідно з нею існує шість типів цивілізацій, а саме: європейсько-північно-американська, арабо-мусульманська, далекосхідна, індійська, тропічно-африканська, латиноамериканська. Підставою для такого поділу, очевидно,