Специфіка культурологічного знання

Питання психологічного ”незадоволення культурою” та самовідчуження особистості поставлені й розв’язані представниками психоаналітичної теорії (З.Фрейд, К.Юнг, Е.Фромм).

До числа дослідників згаданої проблеми належиться і Г.Маркузе, що розробив концепцію “одномірної людини”, яка, будучи втягнута у споживацьку гонитву, виявляється відчуженою від таких своїх соціальних характеристик, як критичне ставлення до існуючого суспільства й т.ін.

 

5. Діалог культур як засіб подолання їх кризи. Кризові риси сучасної культури знайшли своє найбільш яскраве вираження у різних симптомах розпаду соціальної комунікабельності (вміння спілкуватися). Ця тема дістала художнє втілення у сучасному мистецтві в різних формах (у сюрреалістичному живописі і поезії, неореалістичній прозі і кінематографі, “абсурдистському театрі” тощо).

Початок теоретичного розгляду проблеми людського спілкування у 20-их роках ХХ ст. був покладений німецьким філософом М.Хайдеггером у його книзі “Буття і час” і французьким дослідником Г.Марселем у “Метафізичному щоденнику”, Ж.-П. Сартром і А.Камю у роботах 40–60-их рр. ХХ ст. Ситуацію філософської полеміки навколо поставленої проблеми допомогли створити роботи М.Бубера й Х. Ортеги-і-Гассета.

Під спілкуванням прийнято розуміти стосунки, що виникають між двома індивідами, пов’язаними між собою соціальними зв’язками, які при цьому зберігають свої індивідуальні риси. Сучасне суспільство позбавлене вміння розуміти іншого, вступати у діалог, оскільки людині прищеплене неприйняття культурних цінностей різного характеру.

На думку російського філософа В.С.Біблера, ХХ ст. породило немислимий синтез культур, поставивши тим самим проблеми їх діалогу. “Типологічно різні культури” (цілісні кристали творів мистецтва, релігії, моралі...) втягуються в один часовий і духовний “простір”, дивно й складно поєднуються один з одним, доповнюють, ... виключають та передбачають один одного” (Біблер В. Культура. Діалог культур // Вопросы философии. – 1989. - №6). Тому дуже важливо хаос різноманітних культур перетворити на усвідомлений і зацікавлений діалог.

ХХ століття примусило багатьох учених розглядати культуру як протилежне цивілізації утворення. Якщо цивілізація завжди прагнула неухильного руху вперед, її шлях – підйом сходами прогресу, то культура здійснює свій розвиток , відмовившись від однолінійного руху вперед. Культура не використовує попередню духовну спадщину як трамплін для нових досягнень з тієї причини, що вона не може відмовитися цілком або частково від культурного фонду. Навпаки, величезне значення у культурному процесі має причетність до різних утілень традиції. Культура може будуватися лише на основі духовної спадковості, тільки із урахуванням внутрішнього діалогу культурних типів. Такий принцип В.Біблер називає “драматичним твором”, а Г.Померанц – “концертом”.

Культура – це величезний поліфонічний простір, що подібний до твору мистецтва. У ньому можна розрізнити “голоси” різних культурних персонажів, значущість яких не применшується ні  віком, ні національною приналежністю, ні якимись іншими обставинами. Формування художнього світу будь-якого філософа чи композитора, архітектора чи модельєра завжди відбувається з опертям на цілий комплекс культурно-художніх традицій.

У поточному столітті стало зрозуміло, що діалог культур передбачає взаєморозуміння і спілкування не лише між різними культурними утвореннями в межах великих культурних зон, але потребує й духовного зближення величезних культурних регіонів, що сформували на світанку цивілізації свій комплекс відмінних рис. Говорячи про союз середземноморської культурної групи та індійсько-далекосхідної, Г.Померанц висуває наступний варіант діалогу. “Європа дала приклад єдності національного розмаїття, Китай – приклад єдності духовного багатоманіття. Можна уявити собі майбутнє як поєднання європейського плюралізму етнічних культур із китайським плюралізмом духовних культур”.

Діалог – це питання не лише про гуманітарні контакти великих культур, але й спосіб залучення окремо взятої особи до духовного світу цих культурних утворень. За висловом М.Бахтіна, культура може існувати тільки на кордонах: між днем сьогоднішнім і минулим, між різними формами культурної діяльності, між творами різних авторів.

Діалог як принцип культурного розвитку дозволяє не лише органічно запозичувати краще зі світової спадщини, але й примушує людину подати власний  “голос”, здійснити особистісне переосмислення “чужої” культури. Лише внутрішнє переосмислення культурних цінностей, тільки активний діалог з культурними фігурами робить людину культурною, залученою до великого космосу культури. Діалогова форма дає змогу проявитись амбівалентній (двоїстій) природі культури. 

Важко не погодитися з В.Біблером, який стверджує: “Кожна культура є своєрідним “Дволиким Янусом”. Її обличчя однаково напружено обернене до іншої культури, до власного буття в інших світах і в середину, вглиб себе, у прагненні змінити й доповнити своє буття”.

Сьогодні розвиток принципу діалогу культур – реальна можливість подолати глибинні протиріччя духовної кризи, уникнути екологічної катастрофи та атомної ночі. Реальним прикладом консолідації різних культурних світів є союз, що сформувався наприкінці ХХ ст. у Європі між європейськими націями. Можливість аналогічного союзу між величезними культурними регіонами може виникнути лише за умови діалогу, який збереже культурні відмінності в усьому їх багатстві й різноманітті та приведе до взаєморозуміння і культурних контактів.

Отже, кризи у культурі не є випадковим “покаранням”, епізодом у її долі чи жорстоким вироком. У світовій культурі такого роду процеси супроводжують всю історію. Культура не може розвиватися вічно за єдиною універсальною схемою. В її розвитку настають складнощі, колізійні моменти. Вони можуть, на думку Шпенглера, свідчити лише про завершення часу певної культури. Ніякого переродження культури бути не може. Криза – це сигнал до остаточної загибелі.

Однак можливий і