Специфіка культурологічного знання

Однак найбільш сутнісним і глибинним є філософський підхід до культури. Вже говорилося, що у філософії існує на сьогодні безліч визначень поняття «культура», але загальним у них є те, що так чи інакше у них пов’язуються поняття особистості, суспільства, діяльності. Тільки через діяльність особистість може втілити свої духовні цінності, створюючи свої матеріальні та духовні блага, і цим самим сприяти розвитку суспільства й історії. І лише через діяльність особистість може засвоювати ті цінності, які були накопичені суспільством, і тим самим розвиватися. При філософському підході до визначення культури саме особистісний чинник може бути покладений в основу періодизації культурно-історичного процесу. З розвитком історії змінюється особистість, її світобачення, світовідчуття, виникають нові форми людського пізнання, народжуються, розквітають і гинуть ідеї, які наповнюють живу свідомість людства та втілюються в мистецтві, практичній діяльності, науці, інших культурних складових. Виходячи з таких критеріїв, можна виділити наступні культурно-історичні епохи: первісна культура, культура Стародавнього Сходу, антична культура, культура європейського середньовіччя, Ренесанс, барокова культура Європи, культура Просвітництва, середньовічна культура Сходу, культура модерну і т. ін. Тобто у цьому випадку культурно-історична епоха розглядається як складний спектр культурних тенденцій, стилів, традицій, маніфестацій людського духу.

Якщо ми будемо розглядати культурно-історичний процес з погляду наповнення його особистісним началом, пов’язувати його розвиток з удосконаленням самої людини як представника роду, з еволюцією внутрішнього світу особистості в напрямі більшої витонченості душевних порухів, більшої сприйнятливості, рефлексії (самозаглиблення), усвідомлення своєї особливості, відповідальності і пошуку нових ідей, художніх та естетичних засобів вираження духовного світу особистості – то в цьому випадку можна говорити про поступальний розвиток у культурно-історичному процесі, не забуваючи, а, навпаки, підкреслюючи самобутню цінність кожної сходинки і кожного народу в історії культури. Ніщо в культурі не вмирає, все по крихтах вливається в потік вічності.

 

2. Сутність поняття “контркультура”, її роль у соціокультурному розвитку. Вже зазначалося, що, протягом конкретної культурно-історичної епохи панують певні стилі, культурні тенденції, традиції тощо. Одночасно, в межах однієї культурно-історичної епохи співіснують свої елітарна, народна і масова форми культури. Інколи може відбуватися процес, коли виникає протилежна пануючій форма культури. Такий процес розцінюється як народження контркультури.

Термін “контркультура” був уведений у науковий обіг у 1972 р. американським соціологом Теодором Розсаком, який розумів під ним сукупність різноманітних духовних віянь, спрямованих проти пануючої культури.

Поява терміна була пов’язана з молодіжними рухами 60–70-их років ХХ ст. – хіпі, бітників та інших студентських радикальних угруповань. Їх характерними рисами була опозиція офіціозу, заперечення загальновизнаних норм і цінностей. Урешті-решт, контркультура як форма духовного протесту  молоді проти ідеалів споживацького суспільства знаменувала собою відверту відмову від стандартів та стереотипів масової культури. Її характерною ознакою було негативне ставлення до існуючої буржуазної культури.

Несприйняття буржуазних цінностей із найбільшою силою проявилось у студентських виступах у Парижі весною 1968 р. Незадоволення студентів викликала зарегламентована система вищої освіти. Крім того, молодь прагнула більшої свободи стосунків. Студенти прагнули говорити про все відверто. Особливо це стосувалося сексу. Були висунуті гасла: «Заборонити заборони!», «Займатися коханням, а не війною!» тощо. Критикували студенти і капіталізм як «суспільство однакових можливостей». Протягом півтора місяців студентські заворушення охопили Сорбонну, яка стала центром руху. Втручання поліції спровокувало студентські барикади. Разом із тим, поміркованість та відповідальність по обидва боки барикад допомогли уникнути кривавих сутичок. Події весни 1968 р. у Франції ввійшли в історію як найбільший бунт молоді ХХ століття в розвинутій капіталістичній країні.

Відтоді культурологія й оперує поняттям «контркультура». Отже, контркультура – це соціокультурні настанови, що протистоять фундаментальним принципам, пануючим у конкретній культурі.

У кінці ХХ ст. культурологи звернули особливу увагу на цей феномен і його роль у історичній динаміці.

В історії культури складаються такі ситуації, коли локальні комплекси цінностей починають претендувати на певну універсальність. Вони виходять за межі власного культурного середовища, проголошують нові ціннісні й практичні настанови для широких суспільних спільнот. Це і є контркультурні тенденції.

Культура зовсім не розвивається шляхом простого нарощування духовних скарбів. Якби процес культурної творчості йшов плавно, без поворотів та складних мутацій, людство мало б на сьогодні розгалужену монокультуру. В Європі б, зокрема, все ще експансіоністськи розгортала б себе антична культура.

Насправді ж культурний процес породжує нові культурно-історичні епохи, які відрізняються одна від одної радикально. В культурі постійно відбуваються парадигмальні зміни. Ці глибинні перетворення породжує контркультура.

Контркультура постійно виявляє себе у вигляді механізму культурних новацій. Вона, таким чином, володіє величезним потенціалом оновлення. Народження нових