Специфіка культурологічного знання

Технократизація супільства збільшила обсяг вільного часу людини. Однак не завжди збільшення вільного часу має позитивні наслідки. Так, В.Біблер вважає, що зростання вільного часу стало серйозною соціальною проблемою. Ось як він про це пише: “Істотне зростання вільного часу (і тяга до нього) спочатку виявляється у катастрофічних судомах безкультурності, оскільки буття в умовах вільного часу для більшості людей –справа незвична, оскільки свобода самовизначення людських вчинків важко переноситься, бо вільний час поки що зростає у порожнинах часу робочого як подих звільнення від диявольської примусовості виконавчої праці”.

Із зростанням вільного часу прямо пов’язна й індустрія відпочинку, що розрослася у неймовірних розмірах. Після роботи на людину чекають автоматизовані розваги, що викликають стереотипні реакції та по суті не залишають великої свободи.

Звичайно, вільний час зовсім не обов’язково стає джерелом руйнування особистості, воно може (і повинно бути!) благом, нагородою за титанічні зусилля предків, джерелом всебічного розвитку людини.

Вільний час, породжений цивілізацією, будучи фатальним для одних, стає обов’язковою умовою розвитку для інших, спроможних відірватися від сьогочасних, задовольняючих прості потреби проблем. Маємо на увазі людей, здібних до творчого перетворення того, що надбало суспільство, ці люди спроможні мати справжню свободу, яку вони використовують для загальної користі і для розвитку власної особистості.

Вільний час для людини масової культури стає феноменом, що руйнує її суб’єктність. Але для справжньої особистості воно – неоціненний дар, який розширює можливості самовдосконалення. І цей закон стосується не лише вільного часу – будь-який прояв техноцивілізації може служити не розумовому регресу, а розкриттю творчих можливостей, не руйнуванню особистості, а піднесенню її на більш високий щабель.

Оточеність людини технічними засобами формує особливий погляд на світ, а крім того, активно прищеплюється раціональність, яку часто зараз виховують із дитячого віку. Наївність, що дарує беспосереднє сприйняття світу, романтизм, спроможність вірити, притаманні юній душі, – все це витісняється, перетворюється на анахронізм у масштабах цілих культур. Технократизм і раціональність мислення не дають прорватися іншим можливостям. Свобода у тому, що людина вибирає з раціональних схем найбільш відповідну йому і відповідну його моральним настановам, але біда у тому, що вона не може вирватися за межі самих схем.

Парадоксально, що у цьому світлі відсталіші в технічному відношенні культури мають більші можливості для розвитку особистості.

Подібно до того, як ставлення до людей як до неістот, робить спілкування мертвим, технологізація вбиває живу думку. Існує якісна різниця між ученим, що приймає поділ праці і зводить свою працю до шаблонізованих операцій, та науковцем, що прагне осягнути життя в усій його повноті й одухотвореності. Істинна мудрість не належить техніці, вона сумнівається в технічних прийомах і знаходиться в іншому, позараціональному вимірі. Джерела розвитку науки та техніки також повинні бути позараціональними.

І все ж таки техніка – сукупний результат титанічних зусиль багатьох поколінь людей – передумова здорового, щасливого й творчого життя. Людина повинна бачити та розуміти небезпеки технічного розвитку суспільства, але вона не повинна ставитися до них як до певного фатуму.

Соціокультурні чинники, пов’язані з прогресом техніки, можуть діяти на людину деструктивно, невідворотно руйнуючи її суб’єктність, але справжнє призначення техніки – служити засобом піднесення особистості. 

Проблема кризи культури у результаті відчуження людини від результатів своєї діяльності дістала свій розвиток у низці філософських шкіл ХХ ст. Зокрема, цю проблему досліджував Ф.Ніцше, який вважав, що відчуження людини від культурного процесу проявилося надзвичайно гостро. Вже в одній із перших своїх книг “Народження трагедії із духу музики” він проголошує примат ідеалів естетичної величі над моральними переконаннями. Мистецтво , на його думку, є доповненням і завершенням буття. При цьому філософ виступає проти “втомленої культури” свого часу, проти розпорошеності індивідуумів й убачає порятунок лише у поверненні сучасної йому Європи до традицій античності. У попередній лекції вже йшлося про протилежність аполлонівського та діонісійського начал у бутті культури. Ніцше вважав, що трагічна сутність мистецтва виражається через боротьбу цих двох начал, а примирення відбувається під егідою Діоніса. Світ олімпійських богів, що є уособленням класичної впорядкованості, закриває від людини справжнє буття. Коли ж піна ілюзій щезає і світ відкриває істинні свої риси, людину переповнює діонісійське почуття потрясіння. У такому стані руйнуються соціальні межі, людина виривається з полону індивідуалізації й зливається із собі подібними, з природою. Вона більше ніж художник, вона – художнє творіння самої природи.

Діонісійська надмірність, а не аполлонівське почуття міри вели людину до істини.

Соціальною базою вищої культури Ніцше вважає суспільство, побудоване за ієрархічним принципом: маса рабів, позбавлених творчого начала, і каста вільних, яким судилося виховувати геніїв-творців.

Під впливом раціоналізації суспільного розвитку людина зі своєю невтомною жагою пізнання перетворюється на жалюгідного “бібліотекаря” або “коректора”. Тепер, вважає Ніцше, сіра маса виробників культури буде постійно прагнути пригнічувати творчі імпульси геніїв-одинаків.

Проблему кризи культури у результаті відчуження людини від результатів її діяльності розглядала також екзистенціальна філософія. Зокрема, представники цього напряму поставили у