Специфіка культурологічного знання

Машинне виробництво має космологічне значення. Царство техніки – особлива форма буття, що виникла зовсім недавно (близько трьохсот літ тому) і примусила переглянути місце й перспективи людського існування в світі. Машина – значна частина культури, у ХХІ ст. вона освоює гігантські території та опановує маси людей, на відміну від минулих епох, де культури охоплювали невеликий простір і невелику кількість людей. У ХХ ст. усе стає “світовим”, усе поширюється на весь людський загал. Ця нова форма організації масового життя руйнує красу старої культури, старого побуту і, позбавивши культурний процес оригінальності й індивідуальності, формує знеосіблену псевдокультуру.

Висновки Н.Бердяєва багато в чому співзвучні з висновками О.Шпенглера, висловленими у статті “Людина і техніка”. Закономірно, що обидва автори у контексті дослідження проблеми “людина-машина” поставили питання про глибоку кризу сучасної епохи. “Механізація світу виявляється стадією небезбечного перенапруження. Змінюється образ землі”. “Сама цивілізація стала машиною, яка все робить та бажає робити за зразком машини” (О.Шпенглер).

До такого стану європейська культура прийшла цілком закономірно, оскільки культурне зростання носить циклічний характер, а техногенна цивілізація – остання ланка цього розвитку. Автор “Занепаду Європи” сприймав культури як живі організми, що переживають народження, розквіт, старіння і смерть. Будь-яка культура, на думку О.Шпенглера, після ери культурного розквіту вступає у період закостеніння цивілізації. Для О.Шпенглера очевидно, що цивілізаційний процес сприятливий для розвитку техніки, але згубний для великих творінь: мистецтва, науки, релігії, тобто власне культури.

Цивілізація – остання, невідворотна фаза всякої культури. Вона виражається у раптовому переродженні культури, різкому надломі всіх творчих сил, переході до перероблення вже віджилих форм.

Існує ціла низка причин, що породила у культурології останнього століття стійке відчуття кризи культури. Головне – усвідомлення нових реалій: універсального характеру життєво важливих процесів, взаємодії та взаємозалежності культурних регіонів, спільності долі людства у сучасному світі, тобто тих реалій, які є джерелом цивілізації й одночасно її наслідком. Спільність доль різних культурних регіонів представлена “катастрофами”, які охоплюють не лише окремі народи, а все європейське співтовариство у ХХ і на початку ХХІ ст.: світові війни, тоталітарні режими, фашистська експансія, міжнародний тероризм, економічна депресія, екологічні потрясіння тощо. Всі ці процеси не могли відбуватися локально, не торкаючись внутрішнього життя інших народів, не порушуючи їх стилю культурного розвитку.

Кризові явища у культурній практиці Європи ХХ ст., з точки зору багатьох мислителів, носять незворотний характер. Представник так званого “другого покоління” франкфуртської школи Ю. Хабермас стверджує, що сучасна “пізньокапіталістична” держава спроможна витісняти кризові явища з однієї сфери суспільства в іншу: політична криза може бути витіснена у сферу економіки, економічна – у соціальну сферу тощо. Але галузь культури, підкреслює Ю.Хабермас, - та сфера, стосовно якої поняття кризи зберігає своє значення, де вона не може бути “пом’якшена”, оскільки сфера культури непідвладна адміністративному маніпулюванню, яке здійснює держава. В цьому випадку Ю.Хабермас говорить про справжню культуру, неформальну мораль і мистецтво, а не про “масову”, сурогатну культуру, що заполонила історичний простір Європи у ХХ ст.

 

4. Проблема відчуження людини від культури. Ситуація порушення культурної цілісності та розриву органічного зв’язку людини з природними основами життя у ХХ і на початку ХХІ ст. інтерпретуються культурологами як ситуація відчуження.

Відчуження – це процес перетворення різних форм людської діяльності та її результатів на самостійну силу, що панує над людиною і є ворожою до неї. Механізм відчуження пов’язаний із низкою проявів: безсилля особи перед зовнішніми силами життя; уявлення про абсурдність існування; втрата людьми взаємних обов’язків щодо дотримання соціального порядку; відкидання пануючої системи цінностей; відчуття самотності, виключеності людини із соціальних зв’язків; втрата індивідуумом свого “Я”. руйнування автентичності особистості.

Уже зазначалося, що технотизоване суспільство самою логікою свого розвитку тісно пов’язане з процесом зростаючої спеціалізації праці, що перетворює людину на об’єкт виробничого процесу. Спеціалізація несе із собою найбільш “зриме” й одвічне спотворення особистості – зміну її під впливом рутинної, одноманітної і повторюваної праці. 

Для більшої частини людей щоденна одноманіта діяльність, що виконується лише для добування “хліба повсякденного”, сприймається ними як важка, неприємна частина життя, що несе руйнацію для розуму та для особистості.

Спеціалізація праці, за якої щезає з поля зору кінечний продукт і тим більше його соціальне й моральне значення, призводить до духовного зубожіння працюючої людини. К.Ясперс з цього приводу писав: “Де у повсякденній праці сенс цілого щезає як мотив і перспектива, техніка розпадається на безкінечні та багатоманітні види діяльності, які втрачають свій сенс для працюючого й збіднюють його життя”.

Відчуження полягає не лише у тому, що працівник не бачить продукту в цілому. Воно ще і у тому, що людина з ринковою домінантою морально відчужена від продукту, який виготовляє. Цінність продукту визначається не стільки уявленнями про реальну користь чи шкоду, скільки ринковим попитом. Найбільш наочний приклад, наведений Еріхом Фроммом, - пілот, який відчужений від моральної оцінки скидання бомб на тисячі беззахисних людей та оцінює свою діяльність за якістю виконаної технічної роботи.

Технократичне суспільство відчужує людину від культурних вершин, досягнутих на попередніх стадіях його розвитку. Але найстрашніше відчуження, поширене у