Специфіка культурологічного знання

Провідну роль у римській скульптурі, як і раніше, відігравав портрет. Його новий напрям виник під впливом грецького мистецтва та отримав назву “августівський класицизм”. У добу Августа різко змінився характер образу – у ньому відобразився ідеал суворої класичної краси, це тип нової людини, якої не знав республіканський Рим. З’явилися парадні придворні портрети на повний зріст, сповнені стриманості й величі.

Пізніше створюються образи життєві та переконливі, і портрет досягає однієї з вершин свого розвитку. Прагнення індивідуалізації образу інколи доходило у своїй виразності до гротеску. На портреті у Нерона – низький лоб, важкий підозрілий погляд з-під припухлих повік і зловісна посмішка чуттєвого рота. Таким чином розкривається холодна жорстокість деспота, людини ницих, нестримних пристрастей.

У часи кризи античного світогляду (ІІ ст. н.е.) у портреті фіксується індивідуалізм і одухотвореність, самозаглиблення і разом з тим витонченість та втома, що характеризує період занепаду. До цієї епохи належить монументальна бронзова кінна статуя Марка Аврелія, заново встановлена у ХVІ ст. за проектом Мікеланджело на площі Капітолія в Римі. Образ імператора – втілення громадянського ідеалу і гуманності. Широким заспокійливим жестом звертається він до народу. Це образ філософа, автора “Роздумів наодинці із собою”, байдужого до слави й багатства. Складки одягу зливають його з могутнім корпусом майстерно відлитого коня.

Третє століття – епоха розквіту римського портрета, який усе більше звільняється від традиційних ідеалів, художніх прийомів і типів й оголює саму сутність зображених. Цей розквіт стався у складних умовах занепаду, розкладу Римської держави та його культури, витіснення форм високого античного мистецтва, але разом з тим і зародження у надрах античного суспільства нового суспільного феодального порядку, нових могутніх творчих тенденцій. У портреті з’явилися образи людей, сповнені надзвичайної енергії, самоствердження, егоцентризму, владолюбства, грубої сили, породжених жорстокою й трагічною боротьбою, що охопила в той час суспільство.

Пізній період розвитку портрета відмічений зовнішнім огрублінням зовнішності та підвищеною душевною експресією. Таким чином, у римському мистецтві виникає нова система мислення, у якій панувало прагнення до сфери духовного начала, характерне для середньовічного мистецтва. Образ людини, що втратила етичний ідеал у самому житті, втратила гармонію фізичного і духовного начала, характерну для античного світу.

Римське мистецтво завершило великий період античної художньої культури. У 395 р. Римська імперія розпалася на Західну і Східну. Зруйнований, пограбований варварами у ІV – VІІ ст., Рим спустошився, серед його руїн виростали нові поселення, але традиції римського мистецтва продовжували жити. Художні образи Стародавнього Риму надихали майстрів Відродження.

 

5. Ф.Ніцше про два начала в бутті культури. “Аполлонівське” та “діонісійське” – поняття, що позначають протилежні за характером начала буття і культури. Це розмежування впровадив німецький філософ Фрідріх Шеллінг (1775 – 1854), маючи на увазі дві сили, які концентруються у глибинах людської свідомості. Глибокий аналіз діонісійського й аполлонівського начал у культурі здійснив видатний німецький філософ Фрідріх Ніцше, що побачив у грецькій культурі протистояння двох богів – Аполлона і Діоніса. З цього протистояння Ніцше формулює фундаментальну для європейської культури опозицію аполлонівського та діонісійського начал буття (типів культури) та художньої творчості.

У грецькому пантеоні боги Аполлон і Діоніс є протилежними символічними типами. Аполлон – це небесна, сонячна істота, син Зевса, який замінює на Олімпі бога Сонця Геліоса, уособлює сонячний початок. Він – джерело світла, носій божественного одкровення. Діоніс же, навпаки, – уособлення земного, бог родючості, покровитель рослин, землеробства, виноградної лози й виноробства. Діоніс – бог веселощів, радості, буйства. Аполлон і Діоніс символізують протилежність небесного та земного начал.

Щоб показати, у чому полягають відмінності “аполлонівського” й “діонісійського” начал культури, необхідно звернутися до понять і принципів, образними вираженнями яких виступають боги Аполлон та Діоніс.

Аполлон – вираження спокою і порядку, Діоніс – його протилежність. Якщо перший –“абсолютне почуття міри, самообмеження, відстороненість від диких проявів, мудрий спокій бога-творця образів”, то другий – надлишок, порушення всякої міри, безмірне, вибухове буйство. Аполлон утілює принцип індивідуалізму, він – прекрасний божественний образ цього принципу, “в жестах і поглядах якого з нами розмовляє вся велика радість та мудрість “ілюзії”, разом з усією її красою”. Діоніс символізує жах і захоплення: “надзвичайний жах”, що охоплює людину, яка засумнівалася щодо форм пізнання явищ, і “блаженне захоплення, що піднімається з надр людини й навіть природи”, коли порушений принцип індивідуалізму, “розбиті всі нерухомі ворожі межі, встановлені між людьми злиднями, сваволею та “зухвалою модою”.., кожен почуває себе не лише поєднаним, примиреним зі своїм ближнім, але і єдиним з ним” (див. табл.)

 

 

На бурхливих святкуваннях на честь Діоніса, людина звільняється від звичайних заборон. “Аполлон, як етичне божество, вимагає від своїх міри, - пише Ніцше. – І уявімо тепер, як у цей, побудований на самообмеженні світ, раптом уриваються екстатичні звуки діонісійського святкування з його все більш принадними чарівними наспівами… Індивід з усіма його межами й мірами тонув тут у самозабутті діонісійських станів та забував аполлонівські законоположення…” Саме цей стан виражений у