Специфіка культурологічного знання

Есхіл – один з основоположників трагедійної драматургії. Його хвилювали проблеми морального обов’язку людини, її відповідальність перед рідним полісом. Він також пов’язував усе, що відбувається із силою фатуму, який, на його думку, панує не лише над людьми, але й над богами. Його найвідоміші п’єси – “Прометей закутий”, “Прометей звільнений”, “Перси”, трилогія “Орестея”.

Софокл – молодший сучасник Есхіла, його учень та суперник на змаганнях поетів. 24 рази п’єси Софокла здобували перші нагороди. Він був істинним афінянином епохи Перікла. Найпопулярніші трагедії цього драматурга – “Антігона”, “Едіп-цар”, “Філоктет”. У них автор доводить, що людина покликана самостійно визначати свої вчинки, не покладатися на богів і морально відповідати сама за себе.

Евріпід – молодший сучасник Софокла. На відміну від Софокла, який показував людей такими, якими вони мають бути, Евріпід зображував людей такими, які вони є. Його трагедії наближаються до побутової драми, а вся його творчість виявила величезний інтерес до окремої особистості. Найвизначніші п’єси Евріпіда – “Медея”, “Електра”, “Федра”. У них розкривається діалектика людських почуттів.

Дещо пізніше народився ще один літературно-театральний жанр – комедія. Найвидатнішим комедіографом того часу вважається Арістофан. Його комедії “Оси”, “Хмари”,”Плутос”, “Лісістрата” зафіксували процес розкладу афінської демократії. Творчість Арістофана втілює народний глузд і гумор.

Великим досягненням грецької літератури V – ІV ст. до н.е. є політична публіцистика видатних ораторів Ісократа й Демосфена. Ісократ вважається одним із кращих давньогрецьких риторів. Він уславився розробленням нових прийомів красномовства та політичною публіцистикою своїх панегіриків і політичних промов. Найкращий Ісократів учень, талановитий промовець Демосфен був представником демократичної орієнтації в Афінах. Його знамениті “Філіппіки” – промови проти монарха Філіппа Македонського, ввійшли до світового ораторського досвіду як зразок могутності експресивних прийомів переконання. Їхній викривальний пафос назавжди перетворив цю назву на загальновживане поняття.

Зростання індивідуалізму у кінці V ст. до н.е. характеризує грецьку культуру в цілому, але особливо помітним цей процес був у культурно-політичному житті Афін. Підважуються норми і принципи демократичного міста-держави. Афіни переживають складний час: війну зі Спартою, епідемію чуми. Важкі випробування руйнують старі уявлення, народжується нове ставлення до світу, який не здавався вже простим і ясним. Тепер не громадянин-колективіст, а людина індивідуальна і неповторна виступає ідеалом. Увага до всього одиничного й особливого ускладнює  і художні образи. Нові традиції виявляються навіть в архітектурі – мистецтві, що відображає, як відомо, світ опосередковано. Ось чому Ерехтейон (кінець V ст.) – храм Афіни, Посейдона та Ерехтея в Акрополі – різко відрізняється від простого у сприйнятті Парфенона. Ерехтейон складний і асиметричний, його треба обійти довкола, щоб сприйняти архітектурні форми. Змінюються й вимоги до скульптурних творів. Вони отримують певне вираження у творчості Праксителя, Скопаса і Лісіппа.

Скульптури Праксителя “Гермес з немовлям  Діонісом” й “Афіна Кнідська” відповідають перш за все естетичним потребам, вони є носіями витонченої краси та ошатності. Зовсім іншою була творчість Скопаса, архітектора і скульптора. Величності фігур Фідія, гармонійності статуй Мірона й Поліклета, майже людській красі богів і богинь Праксителя він протиставляє образи динамічні, пристрасні, сповнені нестямного пориву. В образах Скопасах виражається нове ставлення греків до світу, втрата його ясності і гармонії. Широко відома статуя вакханки, одна з найвизначніших статуй Скопаса. Пластичний образ сповнений руху, життєвих устремлінь, статуя – пристрасть, що ожила.

Роздробленість грецьких міст призвела у другій половині ІV ст. до н.е. до завоювання їх Македонією. Починається елліністична епоха. Мистецтво еллінізму характеризується винятково інтенсивним розвитком усіх художніх форм, пов’язаних як із грецькими, так і з “варварськими” принципами культури, з наукою й технікою, філософією й релігією.

Бурхливо розвивається архітектура. Переживають розквіт види мистецтва, пов’язані з прикрашанням будівель – мозаїка, декоративна скульптура, розписна кераміка. Інший напрям дістає розвиток скульптури. Тепер митці створюють не ідеальні образи героїв і богів, а образи звичайних людей у різні пори їхнього життя, часто далекі від ідеалу. Елліністичні скульптори хвилювали глядачів своїми творами та знаходили для цього високохудожні форми. Таким є “Лаокоон” скульпторів Агесандра, Полідора, Афінадора. Сюжет, узятий із гомерівської “Іліади”, – смерть троянського жерця Лаокоона і його синів, наслана богами за те, що він виступав проти занесення у місто знаменитого троянського коня, розцінюється як страшна людська трагедія.

 

4. Художня культура Стародавнього Риму. Із згасанням елліністичних держав із кінця І ст. до н.е. провідного значення в античному світі набуває римське мистецтво. Всотавши в себе багато досягнень культури і мистецтва Греції, воно втілило їх у художній практиці колосальної Римської держави. В античний антропоцентризм греків римляни внесли риси більш тверезого світорозуміння. Точність й історизм мислення, сувора проза лежить в основі їх художньої культури, далекої від піднесеної поетики міфотворчості греків.

Художня культура Риму відрізнялася від грецької більшим різноманіттям і строкатістю форм, в ній були відображені риси, притаманні мистецтву народів, підкорених Римом, які іноді стояли на більш високій сходинці культурного розвитку. Римське мистецтво сформувалося на