Своєрідність драматургії Альфреда де Мюссе

Безпосередність передачі відчуттів обумовлює інша властивість поезії Мюссе: він малює завжди себе, і та подвійність, що проникала всю його істоту, відбилася й у його поезії. Він був жагучим залицяльником чистої любові, але, раз занурившись у хвилі пороку та забуття, не міг змити з душі плями ганьби, падав усе нижче, піднімаючись усе вище мріями. Такі ж всі його герої: влада розпусти над душею людини - постійна тема всіх його драматичних добутків, з яких особливої уваги заслуговують «Lorenzaccio», «Caprices de Marianne», «Fantasio», «On ne badine pas avec l'amour» й ін. Дія тримається в них здебільшого на границі ідилічного й трагічного; під прикриттям легкого гумору, Мюссе торкає самих тонких струн щиросердечного життя. Грація діалогу й поетичність окремих жіночих фігур відводять цим витонченим психологічним аналізам зовсім особливе місце серед п'єс нового французького театру. Розпач роздвоєної душі виражено з надзвичайною силою й пристрасністю в «Rolla». У душі самого Мюссе жили два чоловіки, яких він зображує або двома (як в «Caprices de Marianne»), або в одному самогубці, що має повне презирства до самого себе.

Ту ж подвійність свого «я» Мюссе малює й в «Nuit de decembre». Він вніс у французьку поезію струмінь індивідуалізму, що позначилася в умінні оголювати страждання душі. На противагу іншим сучасним йому французьким поетам, Мюссе не відрізняється блиском і колоритністю вірша й багатством рими. Вірш його в загальному блідий, незвучний, але часом він піднімається на висоту щирої поезії й виливається в натхненної, глибоко поетичній формі. Такий знаменитий кінець «Nuit de mai», де мова йде про самовідданість пелікана, такі станси «Lucie», окремі епізоди в «Lettre a Lamartine», «Souvenir» і деякі дрібні вірші.

Внутрішній зміст поезії Мюссе має ще більше значення: він відбив складність і суперечливість щиросердечного життя сучасної людини, відбив її глибоко й правдиво, будучи сам сьогоденням enfant du siecle; тому він нам так близький і зрозумілий зі своїми переходами від вищого ідеалізму до оспівування скороминущих задоволень, зі своєю сумішшю песимізму, цинізму й безмежної ніжності душі.

Ця близькість до щиросердечного життя свого століття зробило Мюссе одним з тих улюблених поетів, яких не тільки читають, але багато разів перечитують і знають напам'ять.

Поет помер 2 травня 1857 р. Похований на паризькому цвинтарі Пер-Лашез.

 

 

Мюссе часто називають французьким Байроном. Як і автор "Паломництва Чайльд Гарольда", він перебував у розладі з навколишньою його дійсністю. Перший збірник віршів Альфред випустив у двадцять років. Незабаром були поставлені його перші драматичні здобутки, а невеликі по обсягу романи зробили Мюссе улюбленим письменником Франції. 

Альфред де Мюссе народився в Парижі 11 грудня 1810 року. Батько поета був чиновником військового міністерства й займався літературною діяльністю. В 1821 році він видав повне зібрання творів Руссо й написав одну із кращих його біографій. В 1817 році Мюссе поступив у коледж. Там він вивчав латинь, історію, філософію, французьку літературу, захоплювався життєрадісною римською поезією. 

Надалі Мюссе вивчав право, медицину, намагався стати живописцем (у дусі художника романтичної школи Делакруа), але все це не розкривало справжніх дарувань майбутнього поета. І тільки зблизившись в 1828-1829 роках з романтичним гуртком Віктора Гюго, Мюссе назавжди зв'язав своє життя з літературною творчістю. Мюссе, безсумнівно, не міг вважатися поетом, що писав заради заробітку. Батьки пишалися успіхами сина й не відмовляли йому в грошах. У вищому суспільстві ним дуже дорожили й навіть при дворі короля Луї-Філіпа він користувався повагою. Герцог Орлеанский був його другом, герцогиня Олена познайомила його з германською літературою, кращі жінки Парижа боролися за честь бути відзначеними його увагою. Мюссе, у свою чергу, насолоджувався їхнім суспільством, зав'язував любовні інтрижки із представницями прекрасної статі. 

Життя його було дуже напруженим. Повертаючись додому за північ, він нерідко сідав за письмовий стіл і до ранку нервово, збуджено працював. Наступного дня його долала втома. Він знемагав й, щоб повернути втрачену бадьорість і силу, пристрастився до алкогольних засобів - спочатку до вина, а потім і до горілки. 

Один із сучасників так описував зовнішність поета: "Він був стрункий, середнього росту. Костюм його носив сліди найбільшої дбайливості. На ньому був фрак бронзових кольорів із золотими ґудзиками: на шовковому жилеті бовтався важкий золотий ланцюг; дві камеї перехоплювали складки його батистової сорочки; вузька краватка із чорного атласу ще більше виділяла бліді кольори його шкіри. Краса його рук не ховалася за тонкими батистовими рукавичками. Особливу увагу