Своєрідність драматургії Альфреда де Мюссе

Предмет:

Тип роботи:

Курсова робота

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

золотої молоді. Він зустрічався із цими чепурунами в кафі, у ресторанах, у школі плавання. Він цікавився фасонами фраків і капелюхів, захоплювався перегонами, азартними іграми, доглядав за модними кокотками. Його приятелі намагалися виконувати правила вищого дендизма: незворушна байдужість, презирство до всього «вульгарного». Але щодо цього Мюссе не можна поставити в один ряд з ними,- «у його грудях горів вогонь священний», він був поетом. Однак у його перших поемах відбився й цей дендизм, що доторкнувся його якимсь краєм: герой однієї із кращих речей його першого збірника, Мардош,- типовий паризький денді, його пригоди і являють собою сюжет поеми. В «Мардоші» вражає незвичайна легкість оповідання; автор начебто хоче підкреслити, що він і сам не приймає свого сюжету всерйоз, не поспішає довести його до кінця й безупинно перебиває його нитку думками про життя, про жінок, про щастя, перемежовуючи їхніми натяками на сучасність, подібно тому як це робить Байрон у своєму «Дон-Жуані». Мюссе іронізує над звичаєм романтиків «Сенакля» по вечорах, на чолі зі своїм вождем Віктором Гюго, підніматися на вежі Нотр-Дам, щоб споглядати картину заходу сонця. Його герой лягає спати в ту годину...

...коли, вечірньому серпанку раді,

Коти на горищах заводять серенади,

А пан Гюго дивиться, як мерхне Феб.

(Переклад В. Давиденко)

Мардош, полемізуючи зі своїм дядьком-священиком, відкрито висловлює атеїстичні погляди, заперечує загробне життя, не вірить у нього, як мольеровский Дон-Жуан.

...Мені знудили всі обольщенья миру.

Недавно в «Гамлеті» прочитав я в Шекспіра,

Що з життям тому розстатися важко нам,

Що невідоме нас очікує «там».

(Переклад В. Давиденко)

За своєю формою вірші першого збірника Мюссе цілком відповідають новим вимогам романтичної школи. Поет сміло переходить від однієї строфи до іншої, користуючись небувалими доти enjam-bements; він чергує прозою із самою піднесеною поезією; рими його незвичайно багаті. Продовжуючи боротися за звільнення французького вірша, проголошене Віктором Гюго, Мюссе сміло ламає класичні норми віршування. Його вірші зовсім не схожі на традиційні александріни, що тягнули животіння в посередніх трагедіях епігонів класицизму. Цезура у віршах Мюссе постійно сковзає, і в такий спосіб створюються живі, розмовні ритми.

Про самого себе Мюссе говорить жартівливо як про незалежного епікурейця, залицяльника, що живе в погоні за щастям. Але це літературна поза. Щоб по-справжньому довідатися про автора, потрібно звернутися до персонажів його здобутків, і тоді перед нами постане юнак із суперечливим характером, що терзається сумнівами, не вдоволений навколишнім світом, повним несправедливості і зла, поет, охоплений нескоримим бажанням любити й бути коханим, що мріє про справжню любов, про беззавітну й щиру вірність. Таких почуттів він не знаходить навколо себе, от чому радість його часто застеляється хмарою меланхолії.

Перший збірник віршів Мюссе знайшов відгук у безлічі критичних статей, що з'явилися не тільки у Франції, але й за кордоном. Пушкін у замітці 1833 року писав: «Італійські й іспанські казки відрізняються ... жвавістю незвичайною. З них «Porcia», здається, має найбільше достоїнства; сцена нічного побачення; картина ревнивця, що посивів раптом; розмову двох коханців на море - все це принадність. Драматичний нарис «Les marrons du feu» обіцяє Франції романтичного трагіка. А в повісті «Mardoche» Мюссе перший із французьких поетів умів схопити тон Байрона в його жартівних здобутках, що зовсім не жарт». Пушкіна особливо радують сміливість і невимушеність, «бешкетництво» першого виступу Мюссе в пресі: «Про моральність він і не думає, - пише Пушкін, - над мораллю знущається й, до нещастя, надзвичайно мило, з важливим олександрійським віршем лагодиться як не можна менш, ламає його й перекручує так, що жах і жалість».

Однак Мюссе ще не зміг завоювати собі міцного положення серед французьких літераторів. «Сенакль» не підтримав його: занадто він був сміливий, глузливий і навіть нещадний. Романтики стали навмисно ігнорувати його наступні здобутки. Мюссе залишився для них надовго, а для деяких, може бути, і назавжди грайливим жартівником, що написав «Баладу до місяця», і зухвалим оповідачем «Мардоша».

Він ще раз підкреслив твердження своєї незалежності, опублікувавши вірш «Таємні думки Рафаеля». У ньому він говорить про свою любов до Франції, про свій намір впливати на національні традиції. Під Францією він розуміє не середньовічну Францію, що «ворушать закривавленими кинджалами бородаті романтики», а Францію класицизму з її гармонійною мовою. Mюcce хотів створити поезію, що зберегла б невимушеність і грацію поезії XVIII століття, але не була б далекій схвильованості й меланхолії, властивому поколінню нового часу.

Аристократія! Прекрасна й бліда

І в царственій вроді своєї неповторна,

Ти Францією була колись улюблена,

Ти на забуття тепер приречена.

(Переклад В. Давиденко) [14, 76]

2.2 «Ліру кинь і в бій»

Революція 1830 року не пройшла для Мюссе безвісти. Правда, на відміну від багатьох інших своїх сучасників Мюссе не пише захоплених віршів із приводу звільнення Франції від абсолютизму: положення речей при Липневій монархії зовсім не здається йому доконаним. Він бачить, як влада грошей проникає в усі сфери громадського життя. Мистецтво стало предметом торгівлі, і Мюссе не раз із гіркотою згадує про це у своїх віршах. «Художник лише торгаш, мистецтво - ремесло», -