Своєрідність драматургії Альфреда де Мюссе

Історія, що пишу,

Хоча й відбувається на Сході,

Але я про нього - помітити вас прошу -

Не крав із книг чужі рядки,

Я ніколи не їздив на Схід,

А тим часом легко Вас обморочити міг.

Я міг би, як і багато поетів, 

Намалювати вам цілий ряд чудес: 

І білі палаци, мечеті, мінарети

Під синім куполом тропічних небес,

І червоний обрій, та інші деталі; 

Але мені, мабуть, скажуть: «Ви збрехали!»

(Переклад Д. Минаева) [14, 178]

Далі поет пускається у філософські міркування, - це теперішній феєрверк парадоксів, забавних порівнянь, метафор. Душу й тіло людини, нерозривно пов'язані між собою, він порівнює із класичними віршами, що римуються попарно. Мюссе відтворить образи своїх улюблених літературних героїв, згадує Манон Леско:

Скажіть, отчого так людяна,

Правдива й жива Манон Леско

Від найпершої сцени? ..

Він накидає поетичний образ Дон-Жуана, вічно й дарма прагнучого знайти ідеальну кохану. Він знову говорить про радості творчості, про щирість своїх віршів:

Довідайтеся ви, що кожен рядок

Ми пишемо нашою власною кров'ю,

Тоскою відгукуючись на тугу

І на любов - захопленою любов'ю.

І впиваючись музикою віршів,

Ми щасливі. От наша доля яка.

Час від часу він згадує про ту історію, що хотів розповісти, і перериває свої міркування яким-небудь вигуком, начебто: «Отже... на чому, пак, я зупинився?» Нарешті, дійшовши до третьої частини, поет вибачається перед читачем, за те, що його оповідання дотепер не зрушилося з місця, і швидко, у декількох строфах, закінчує історію любові й самопожертви Намуни.

«Намуна» остаточно завершила розрив Мюссе з романтиками «Сенакля». Збірник «Спектакль у себе в кріслі» був зустрінутий мовчанням. Золя писав із цього приводу: «Ніколи ритори 1830 року не могли простити послідовникові, що обурився, що він був колись людиною, а потім уже письменником. Крім того, він був винуватий у тім, що виявився непокірливим учнем Гюго...» [6, 171]

А Мюссе тим часом пише одну п'єсу за іншою. Його залучає епоха Відродження, той контраст, що вона представляє з міщанською сучасністю, з її лицемірними вдачами, з позбавлення смаку публікою, з усією обстановкою, ворожою поезією й взагалі мистецтву. Він пише драму «Андреа дель Сарто» з епохи занепаду італійського Відродження, коли великі генії вже вмерли, коли поклоніння мистецтву стало не таким полум'яним, але пристрасті як і раніше бушували в серцях людей. Боротьба фатальної любові Кордіани, відданого учня Андреа, до Лукреции дель Сарто, з його боргом стосовно свого друга й учителя, горі Андреа, що втратили здатність творити, коли біля нього немає коханої дружини, спрага мести, роздирання із приводу розтрачених грошей, довірених художникові королем Франциском I, - такий світ, створений драматургом.

П.І. Чайковський високо оцінив «Андреа дель Сарто»; в одному з листів він зрівняв цю п'єсу із творами Шекспіра й протиставив її драмам романтиків 30-х років, будь-що-будь намагався передати місцевий колорит за рахунок правдивості характерів. «Марної погоні за локальною правдою в Мюссе зовсім ні, як й у Шекспіра, - пише великий композитор, - але зате в нього стільки ж загальнолюдської, вічної й не залежної від епохи й місцевості правди, як й у Шекспіра».

 

 

Мюссе продовжував вести світське життя, оточений золотою молоддю. Однак це життя далеко не задовольняло його. Торгашеський уклад монархії Луї Пилипа віднімав у сучасної молоді віру в які-небудь ідеали. Лише деякі з письменників, подібно Віктору Гюго, зуміли зберегти надію на краще майбутнє або, подібно сен-симонистам, шукали шляхи перебудови суспільства. Мюссе був далекий від цього руху, не розумів його й навіть глумливо відгукнувся про нього в одному зі своїх сатиричних «Листів Дюпюї й Котоні». Але він страждав від відсутності ідеалів, від розчарування у всьому, від того, що не бачив навколо себе нічого такого, чому коштувало б віддати свої творчі сили. Із цих настроїв виникла поема «Ролла», що вийшла в серпні 1833 року. У ній Мюссе вперше відкинув властиву йому іронічну недбалість тону. Сюжет поеми дуже простий. Юнак Ролла, ведучи неуважне життя, розтрачує весь стан, залишений йому батьком, і вирішує покінчити самогубством. Він не вірить, що у світі існує що-небудь, через що коштувало б жити. Але занепале створіння, шістнадцятирічна дівчина, з якою він проводить останню ніч, виявляється, зберегла щиросердечну чистоту й зуміла розбудити теперішні почуття в серці Ролла. Перед смертю їх з'єднує висока любов, у яку Ролла відмовлявся вірити.

В «Ролла» Мюссе виразив почуття багатьох представників молоді свого часу. Його герой не був виключенням, дуже багато юнаків того років, позбавлені ідеалів, прагнули тільки до насолоди, убиваючи свою душу й серце в розпусті. Релігія для мислячих людей, подібно Мюосе, що сприйняли спадщину великих просвітителів XVIII століття, давно вже перестала існувати й не могла не стримувати, не втішати. Тільки чиста любов здавалася Мюссе священною; але якщо людина віддавалася розпусті, то він не може бути щасливою, навіть люблячи, у неї не вистачає щиросердечних сил на служіння цієї любові, і йому доводиться відмовитися від свого щастя в той