Своєрідність драматургії Альфреда де Мюссе

Хто б не був ти - дитя чи чоловік,- коли ти живий,

Вирішуйся! Ліру кинь - і в бій, скоріше в бій!

(Переклад В. Рождественського) [8, 135]

Це прагнення до активного втручання в життя знайшло свій відбиток в публіцистичній діяльності Мюссе. В 1831 році він уперше виступає як журналіст. Він друкує в газеті «Тан» цикл статей під загальною назвою «Фантастичний огляд». У них він критикує режим Липневої монархії, малює вдачі торжествуючих буржуа й аристократів, що відійшли на задній план історії; він не щадить і самого короля Луї Пилипа, зображуючи його ненажерою й п'яницею. Поряд із цією критикою сучасності в «Фантастичному огляді» Мюссе в жартівливій формі зачіпає й філософські питання, наприклад, роздумує про те, що таке поетичне натхнення і яким воно повинне бути. Бешкетні статті двадцятилітнього письменника містять глибокі роздуми.

Ще сильніше, ніж до публіцистики, Мюссе завжди тягло до драматургії. Правда, спочатку в театрі його осягла невдача: двохактна комедія «Венеціанська ніч», поставлена в грудні 1830 року в «Одеоні», провалилася. Більшість французьких критиків вважає, що вона й не заслуговувала більшого. Однак п'єса цікава тим, що, користуючись канвою модного тоді мелодраматичного сюжету, Мюссе вклав у неї своє розуміння життя, більш правдиво зобразив дійсність, чим зображувала її романтична драма Дюма й Гюго, яка саме в той час користувалася більшим успіхом. Дія відбувається в ірреальній фантастичній Італії, куди приїжджає напівказковий князь, що закохався у свою наречену по портрету. Цю же дівчину із шаленою пристрастю любить бідний музикант Разетта. Лауретта дарує йому на прощання хрестик, а він передає їй записку й кинджал, щоб спонукати неї заколоти князя, її нареченого. Але князь виявляється забавною й чарівною людиною, їй обіцяє бути приємним, невимогливим чоловіком. Більше того, він відіграє роль якогось чарівника або мага; малюючи перед Лауреттою казкові картини, він як би гіпнотизує її. Лауретта в захваті; вона швидко забуває Разетту; записка й кинджал виявляються зайвими; Разетта дарма чекає під балконом кривавої розв'язки, про яку Лауретта навіть і не думає. Йому залишається або вбити суперника, або самому утопитися. По каналу проходить гондола, чується музика: Разетту кличуть, над ним сміються; не довго думаючи, він стрибає в гондолу й приєднується до компанії, що веселиться.

Герої п'єси зважають на життєві умови, їхнє поводження обумовлене обстановкою, характери їх більше життєві, чим, наприклад, характери Антони або Эрнани з однойменних п'єс Дюма й Гюго. Однак такі повороти сюжету були занадто нові, надто відхилялися від тільки що сталої, але вже засвоєної традиції, і, може бути, саме тому публіка не зрозуміла іронії й полемічної спрямованості «Венеціанської ночі» і не сприйняла п'єсу.

У ту ж зиму Мюссе осягає велике горе: умирає його батько від холери. На Мюссе лягають турботи про сім'ю, і, тому що батько залишив дуже скромний стан, Альфред повинен своєю працею забезпечити матір і сестру. Література стає для нього засобом до існування, і він вирішує серйозно взятися за роботу. Після провалу «Венеціанської ночі» він не хоче більше піддаватися образам і вислухувати глузування вороже настроєної публіки, хоча театр і залучає його. Але тепер він пише не для сцени.

 

 

Вийшовший у грудні 1832 року том його нових здобутків зветься «Театр у себе в кріслі» і складається із драматичної поеми «Вуста й чаша», комедії «Про що мріє дівчина» і поема «Намуна». Друзі, яким Мюссе читали ці речі до виходу у світло, не оцінили їх, публіка зустріла мовчанням. Тільки проникливий критик Сент-Бев у січні 1833 року написав: «Автора цієї книги можна без коливань поставити в один ряд з найдужчими художниками нашого часу».

Мюссе й сам хотів підкреслити, що цей том містить перші його серйозні добутки. У присвяті своєму другові Альфреду Татте, поданому «Вустам і чаші», він висловлює свої думки про мистецтво взагалі й про своє власне мистецтво зокрема. Він, як завжди, жартує, але серед цієї легкої балаканини схвильовано звучать рядки, що розкривають самі таємні думки поета; він говорить про поетичне натхнення, про пошуки сильного й вірного слова, про п'янку радість, коли це слово, нарешті, знайдено, про щастя творчості, про розпач, що охоплює поета, коли він незадоволений своїм дітищем:

Коли працюєш, у тривожному наппуженні

Тріпотить кожен нерв, як під рукою струна,

Слова в самій душі знаходять відображення.

. . . . .

Але думати, що зірвав плід неземного саду,

І дбайливо моркву нести у своїй руці,-

Ну як, скажіть, отут не застогнати в тузі 

І не зрадити вогню?

(Переклад А. Мисовської) [11, 168]

Мюссе із презирством озивається про тих письменників, які міняють свої політичні переконання з кожним новим режимом; сам він намагався взагалі не писати про політику, - у цьому позначилося його розчарування в липневій революції, незадоволеність монархією Луї Пилипа. Саме в той