Своєрідність драматургії Альфреда де Мюссе

У той час Мюссе тільки що закінчив коллеж Генріха IV.

Народився Мюссе в самому центрі старого Парижа. Тут пройшло і його дитинство. Улітку він переїхав з батьками у Вандомуа, у маєток Конье, вотчину старого маркіза Мюссе-Пате. Середньовічний замок з його вежами, кімнатами-схованками, мороком готичного залу, де по вечорах збиралася сім'я, - все це приводило Альфреда в захват, і він разом із братом впивався ароматом середньовіччя, тим більше, що обоє вони захоплювалися лицарськими романами. В 1827 році Мюссе закінчив старший, так званий філософський клас коледжу, і в сім'ї обговорюється питання: чи поступати йому в Політехнічну школу або стати юристом. Він вибирає юриспруденцію, але незабаром кидає її й намагається зайнятися медициною. Перше ж розкриття, на якому він присутній, призводить на нього таке важке враження, що він відмовляється від кар'єри лікаря. Альфред любить музику, пробує вчитися грати, однак це важке й спочатку невдячне завдання. Він добре малює, у нього є здатності до живопису, його копії з картин великих художників зауважує сам Делакруа. 

Все це не задовольняє Мюссе: він народився поетом. «Я хотів би бути Шекспіром або Шиллером, або зовсім не писати», - говорить він у листі до Поля Фуше, свого товариша по коллежу, що ввів його в романтичний «Сенакль». І надалі він пише тільки тоді, коли почуває непереборне бажання вилити душу [16, 134].

Його вступ у життя збігся з дуже бурхливою епохою в історії французького суспільства й літератури. Це був кінець 20-х років, час царювання останнього Бурбона, Карла X, епоха діяльності реакційних змовників-дворян, «роялістів у ще більшому ступені, чим сам король», яких з такою іронією зобразив Стендаль у романі «Червоне й чорне». Це була разом з тим епоха зростаючого невдоволення трудящих і прогресивної частини буржуазії, час підготовки революції 1830 року, а для літератури - епоха, коли бурхливо цвів самий шалений романтизм.

Ламартин уже проспівав свої меланхолійні пісні, які склав, віддаючись міркуванням на березі мальовничих озер або в мирних долинах. Після смерті Байрона серця безлічі палких юнаків були захоплені його поезією, силою страстей його героїв, його сміливістю й іронією. Віктор Гюго, круто повернувши від романтичних «Од», проголосив гімн волелюбної Греції у своїх «Ориенталіях». Мериме кинув виклик католицизму й святенництву в кипучих п'єсах «Театру Клари Гасуль». Тепер у літературну моду входять не тільки середньовічні замки, підземелля, страшні таємниці, якими були повні вивезені з Англії романи «кошмарів і жахів», але й пейзажі Іспанії, синє небо Італії, строкаті одяги циганів.

Перша книжка Мюссе - «Іспанські й італійські повісті» - вийшла наприкінці 1829 року. Цей збірник склався головним чином з віршів і поем, які Мюссе читав на зборах «Сенакля» у Віктора Гюго, у письменника Шарля Нодье на вечорах у його вітальні при бібліотеці Арсеналу, у поета Еміля Дешана, у художника Ашиля Деверія. Поет зачіпав у ньому багато тем, що користувалися популярністю в сучасній романтичній літературі. Отут ми знаходимо станси, присвячені середньовічним замкам і монастирям, балади, що оспівують Венецію, вірші, звернені до іспанських красунь, похмурі драматичні поеми, що закінчуються смертю закоханих («Дон Паэз», «Порція»), і навіть маленьку трагедію («Каштани з вогню») [15, 147].

Дон Паэз - романтичний герой, жагучий, нестримний. Він любить самозабутньо й без коливань мстить за зраду. Драма ця розігрується в Іспанії, причому обстановка й сцени швидко міняються: ранком дон Паэз, ідучи на чергування в казарму, прощається з Жуаною  її замку, cразy слідом за тим, у казармі, з розмови із приятелями, довідається про її зраду, - купує отруту й під час останнього побачення з Жуаною убиває себе й свою кохану. Сильні пристрасті, стрімко наступаюча розв'язка, різкі контрасти, морок, що огортає помсту дона Паэза, таємниче зілля, за допомогою якого відбувається вбивство, - все це цілком відповідало смакам романтиків «Сенакля» і сприяло шумному успіху здобутку.

Мюссе здійснив викладений Віктором Гюго в передмові до «Кромвелю» принцип змішання трагічного з комічним - якщо не в «Дон Паэзе», то в інших речах збірника, наприклад у маленькій трагедії «Каштани з вогню», сюжет якої у відомій мірі перегукується із сюжетом расіновської «Андромахи»: танцівниця Камарго, що закохана в джиґуна Рафаеля Гаруччі й покинута ним, доручає абатові Дезидеріо вбити його, обіцяючи в нагороду свою любов; коли ж абат виконує її прохання, ця нова Герміона в розпачі й гніві проганяє його.

В останній репліці «під завісу» обманутий абат Дезидерио шкодує про те, що він дарма вбив друга й... забруднив свою сутану. До трагічної дії час від часу вводяться забавні виправлення, автор як би іронічно переоцінює вчинки своїх персонажів, розвінчує їх. Бурхливим пристрастям героїв Мюссе протиставляє іронію, релігійне почуття в них руйнується сумнівом, скептицизмом.

У збірнику «Іспанські й італійські повісті» відбилася й та сторона життя Мюссе, що відрізняла його від відвідувачів «Сенакля», молодих літераторів, відданих своєму мистецтву й віддаючих йому увесь свій час. Захоплюючись поезією, Мюосе не цурався світських задоволень і намагався насолодитися ними в тій мірі, у якій це було можливо в його положенні юнака з небагатої дворянської сім'ї. Він частіше бував не з поетами з «Сенакля», а з відомими всьому світському Парижеві представниками