Тематичне картографування

Для місцевості, яка має різні граничні кути нахилу на гіпсометричних картах рельєф зображається дуже грубо. Тому для достовірнішого зображення рельєфу застосовують змінні шкали:

• шкала низинного рельєфу;
• шкала горбистого рельєфу;
• шкала гористого рельєфу, тобто різні висоти січення та узагальнення самого рисунку.

Гіпсометричні карти відносяться до тієї категорії спеціальних карт, на яких дається лише загальне зображення одного з елементів загальногеографічної карти. Необхідність винесення ізогіпс із загальногеографічної карти на спеціальну карту виникає зі зменшенням масштабу до 1: 1000 000 або ще більш дрібного, коли неможливо сполучати достатньо детальну гіпсометричну характеристику рельєфу з зображенням всіх інших елементів загальногеографічної карти. Тому власне гіпсометричні карти, як правило, складаються тільки в дрібних масштабах, функції ж крупно- і середньомасштабних гіпсометричних карт виконують загальногеографічні карти відповідних масштабів, тобто топографічні й оглядово-топографічні.

Гіпсометричні карти іноді об’єднують разом із геоморфологічними в єдиний тип карт рельєфу. Проте своєрідність методики упорядкування гіпсометричних карт і їх специфічне універсальне значення, як необхідної основи для упорядкування багатьох інших специфічних карт, а також як би перехідне положення між загальногеографічними і спеціальними картами, – усе це дає підставу виділяти їх у окремий тип, розгляд якого повинен передувати огляду інших видів спеціальних фізико-географічних карт.

Лінії рівних висот (точніше, глибин) уперше були застосовані для зображення підводного рельєфу в самому кінці ХVII ст. у Нідерландах. У вказаному сторіччі поряд із ізобатами на картах почали будувати ізогіпси. Проте в практику топографічного картографування метод ізогіпс став міцно входити тільки з кінця минулого сторіччя. Тому перші оглядові гіпсометричні карти різноманітних країн і материків доводилося складати не шляхом генералізації топографічних карт, а на підставі окремих висотних оцінок, отриманих різноманітними способами (нівелювання по трасах, залізних дорогах, дані барометричного нівелювання і т. п.).

Найбільша точність і водночас наочність гіпсометричного зображення забезпечується переважно більш частою мережею ізогіпс, проведених із рівними висотними інтервалами.

На практиці, проте, навряд чи можливо розробити шкалу перетинів, приймаючи в якості критерію граничні кути нахилу, тому що ці кути дуже різноманітні навіть у межах невеличкої території (на вододілах у межах рівнин вони можуть бути досить невеликі, але досягають значних розмірів у долинах).

Генералізація при переході від топографічної карти до оглядової гіпсометричної припускає, таким чином, два основних моменти. Першу істотну сторону генералізації складає збільшення висоти перетину, причому, як правило, необхідно переходити від постійного перетину до шкали зі змінним, наростаючим знизу вгору перетином. Зміна перетину нерідко викликає необхідність будувати шляхом інтерполяції нові ізогіпси, що відсутні на вихідному картматеріалі (наприклад, у випадку, коли нова шкала містить ізогіпсу 50 м, а на вихідній карті є ізогіпси 40 і 60 м).

Ціль другої сторони генералізації, що полягає в узагальненні малюнка ізогіпс, – одержати за допомогою ізогіпс науково обґрунтоване узагальнене уявлення про характерні форми рельєфу, типовому профілі й особливостях розчленовування різноманітних геоморфологічних типів рельєфу, наприклад високогірного, ярового.

Тому гіпсометричну шкалу як правило встановлюють емпіричним шляхом, з урахуванням масштабу карти, характеру рельєфу території, що зображується і деяких інших умов. Крім того, бажано включати деякі традиційні, загальні для всіх карт ізогіпси (200, 1000, 2000 м і т. д.). У шкалі не повинно бути різких стрибків. Так, дворазове збільшення перетину (наприклад, перехід від 100-метрового до 200-метрового в такому ряду: 0, 100, 200, 300, 400, 600, 800, 1000) часто призводить до перекрученого зображення рельєфу балкового, горбисто-моренного, грядового і т. п. Говорячи про форму або малюнок ізогіпс, ми маємо на увазі також їхнє взаємне розташування, тому що уявлення про рельєф створює не окремо узята ізогіпса, а всі ізогіпси (на даній ділянці карти) у сукупності. Наприклад, згущення ізогіпс на одному схилі і розрідження їх на іншому вказує на асиметрію схилів долин або вододілів.

Геоморфологічні карти

Об’єктом зображення на геоморфологічних картах є рельєф поверхні літосфери (суші і морського дна). Рельєф можна характеризувати різноманітними кількісними, або морфометричними показниками (абсолютні і відносні висоти, густота розчленовування, кут нахилу поверхні і ін.). Подібні показники складають отримання морфометричних карт (по суті, гіпсометричні карти являють собою один із видів морфометричних карт). Особливості зовнішнього образу рельєфу, тобто характеру геометричних форм земної поверхні (рельєф рівний, увалистий, грядовий, горбистий і т. п.), відображаються на морфографічних картах.

Геоморфологічні карти мають істотне практичне значення. Вони використовуються при пошуках деяких корисних копалин, розробці заходів щодо боротьби з яроутвореннями, зсувами, при дорожніх, гідротехнічних і інших вишукуваннях.

Геоморфологічна карта повинна давати наукове й у той же час наочне уявлення про сукупність форм рельєфу – від самих значних до самих дрібних – і тим самим відображати взаємодію ендогенних і екзогенних чинників формування рельєфу Землі. Інакше кажучи, основними об’єктами зображення на загальній геоморфологічній карті є не окремі категорії форм рельєфу, а їхні закономірні сполучення або комплекси, тобто типи рельєфу.

Крім типів рельєфу, на карті показані коричневим крапом основні структурні елементи (залягаючі горизонтально або слабко дислоковані осадові породи платформ, складчасті структури різного