Теоретичні основи конфліктологічної компетентності вчителя

Отже, успішність профілактики і подолання конфліктів вимагає від учителя оволодіння вміннями та навичками безконфліктного спілкування, розуміння ролі конфліктогенів у спілкуванні, набуття досвіду діалогу як шляху толерантної взаємодії, спілкування, взаєморозуміння й одночасно пізнання себе й самовдосконалення.

Визначне місце в діяльності педагога посідають оцінно-прогностичні вміння й навички, що виконують орієнтаційні функції, вони немов би випереджають практичні дії педагога. За своїм призначенням ці вміння передбачають побудову образу кінцевого результату діяльності, складання плану дій для досягнення поставленої мети. У залежності від об'єкту прогнозування оцінно-прогностичні вміння об'єднуються в три основні групи: прогнозування розвитку колективу (динаміки його структури, розвитку системи взаємин, змін положення активу і окремих учнів в системі взаємин тощо) ; прогнозування розвитку особистості (її особистісно-ділових якостей, почуттів, волі, поведінки, можливих відхилень у розвитку особистості, утруднень у встановленні взаємин з однолітками тощо) ; прогнозування педагогічного процесу (освітніх, виховних і розвивальних можливостей навчального матеріалу, утруднень учнів у навчанні та інших видах діяльності, результатів застосування тих чи інших методів, прийомів, засобів навчання й виховання тощо) [193].

Уміння оцінити ситуацію та спрогнозувати надалі розвиток подій є важливим аспектом здійснення антиконфліктної діяльності. Оскільки низька можливість учителя, наприклад, спрогнозувати на уроці поведінку учнів, несподіваність їх вчинків часто порушує запланований хід уроку, викликає в учителя роздратування та прагнення будь-якими засобами усунути „перешкоди”. Це часто стає причинами виникнення конфліктних ситуацій, переростання їх в конфлікт. Отже, розвиненість оцінно-прогностичних умінь з опорою на знання закономірностей вікового й індивідуального становлення учнів, сутності й логіки педагогічного процесу тісно пов'язана із запобіганням конфлікту.

Обґрунтований прогноз щодо можливих дій, поведінки дитини, становлення міжособистісних стосунків у класі, формування учнівського колективу, уміння передбачати поведінку й дії сторін у конфлікті є також основою для конструктивного впливу вчителя на розвиток і розв'язання конфлікту і взаємин у колективі, на відновлення стосунків конфліктуючих сторін, створення сприятливого морально-психологічного клімату в постконфліктній ситуації.

Аналітико-рефлексивна складова

Четверта складова конфліктологічної компетентності вчителя – аналітико-рефлексивна – передбачає аналіз, самоаналіз, самооцінку, осмислення, рефлексію власної діяльності, поведінки, вчинків, спілкування, стосунків з оточенням, їх корекцію.

Проведення професійної експертизи власної діяльності потребує від учителя розвиненості самосвідомості, що є “усвідомленням, оцінкою людиною свого світогляду, цілей, інтересів і мотивів поведінки, цілісною оцінкою самого себе” [233; с. 1160].

У педагогічній науці (С. Васильківська, Л. Карпова, Ю. Кулюткін, В. Саврасов та ін.) професійна самосвідомість – це усвідомлення особистістю себе в професійній діяльності, а саме: усвідомлення своїх потреб, інтересів, прагнень, ціннісних орієнтацій, соціальних ролей і мотивів професійної діяльності; оцінка своїх професійних можливостей (знань, умінь, навичок, якостей) ; співвіднесення їх з нормативами (суспільно-значущими вимогами професії) ; формування своєї лінії поведінки, власного індивідуального стилю діяльності на основі самооцінки себе як професіонала [109, 134].

Можна підтримати точку зору Л. Карпової, яка зазначає, що професійну самосвідомість можна розглядати як “механізм, який забезпечує саморегулювання особистістю своєї професійної діяльності на основі усвідомлення своїх прагнень і можливостей у даній діяльності. Крім того, професійна самосвідомість виступає в якості показника ступеня оволодіння вчителем даною професією, дає можливість визначити причини своїх успіхів і невдач, вносити необхідні корективи в діяльність, визначати перспективи свого професійного самовдосконалювання” [109; с. 46].

Важливим складником і показником сформованості самосвідомості особистості є самооцінка – “оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей; один з найважливіших регуляторів поведінки особистості” [233; с. 1159-1160]. Самооцінка є не лише складовою самосвідомості, а й фундаментальною властивістю особистості, яка відіграє провідну роль у структурі її мотиваційної сфери, регуляції людиною своєї поведінки і діяльності, формуванні властивостей і якостей особистості (критичності, самокритичності, впевненості в собі тощо) [1, 57; т. 3].

Самооцінка людини формується поступово, проходячи в своєму розвитку декілька етапів, котрі пов'язані з усвідомленням віку й діяльності особистості – носія самосвідомості. Кожний етап передбачає самопізнання й оцінку своїх сил і можливостей, критичне ставлення до себе та результатів своєї діяльності. Онтогенетична лінія розвитку самооцінки включає: накопичення знань про себе: усвідомлення нормативів розвитку; оцінювання себе на основі цих знань і нормативів розвитку; прояв перетворюючої функції самосвідомості, що виявляється в самовдосконаленні особистості в якості суб'єкта майбутньої професійної діяльності.

Адекватна самооцінка є одним з найважливіших внутрішніх механізмів процесу самовдосконалення людини. Дослідженнями психологів (А. Бодальов, Л. Божович, О. Ковальов та ін) доведено, що усвідомлення властивостей і якостей своєї особистості, певний рівень самооцінки є необхідною передумовою самовиховання. Самооцінка фіксує результати самоаналізу і самопізнання. Потреба самопізнання породжує іншу потребу – потребу в самовихованні. Дослідники також звертають увагу на залежність між розвитком самооцінки і ставлення людини до самовиховання, ефективністю роботи над собою.

Визначення шляхів конструктивного вдосконалення своєї діяльності потребує постійного осмислення, аналізу власних вчинків, поведінки, рівня спілкування з оточенням тощо, що відбувається через педагогічну рефлексію.

За філософським словником, рефлексія – це “принцип людського мислення, який спрямовує на осмислення і усвідомлення власних форм і передумов, предметний розгляд самого знання, критичний