Загальна теорія держави і права

2)  полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3)  набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4)  відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюєть-ся правовими нормами;

5)  має конкретно-цільову і організаційну спрямованість. Правотворчість не можна зводи-ти до законотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких

вищих органів держави (в Україні – Верховної Ради) або народу (громадянського суспіль-ства) у передбачених законом випадках.

 

>>>294>>>

Законотворчість – важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості – всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпоря-дження, рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість – один з важливих напрямків функціонування громадянського суспільства і держави, одна з правових форм («оболонок») їх діяльності, її слід відрізняти від право-творення.

Правотворення – всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і правотворчість.

Правотворчість – поняття вужче, ніж правотворення, вона -частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчіс-тю, хоча з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням – це не пра-вотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проек-ту нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санк-ції, дозволу.

Правотворчість --це насамперед форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, уза-гальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у грома-дянському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта.

Правотворення – форма виникнення і буття права в широкому правовому полі: до право-творчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реаліза-ції права. Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у рамках грома-дянського суспільства – у правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній по-ведінці, правових теоріях, судових прецедентах і т. ін. Правотворення живить правотвор-чість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, си-

 

>>>295>>>

стематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права, зовнішньо вираже-них у нормативно-правових актах. Можна виділити такі рівні правотворення:

1)  гносеологічний – відбиває процес виникнення і розвитку права у формі правосвідомос-ті;

2) матеріальний – виражає формування права у вигляді конкретних правовідносин, право-мірної поведінки;

3) інституційний – відбиває існування права як системи правових норм.

Останній рівень правотворення є рівнем правотворчості.

§ 2. Принципи і функції правотворчості

Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості – незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:

/. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього вті-лення в життя суспільства і держави;

2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня або через представ-ників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;

3.  Гласність – відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормати-вно-правових актів, інформування про них населення;

4.  Законність – прийняття нормативно-правових актів законним шляхом, відповідно до конституційне закріпленого процесу правотворчості;

5.  Науковість – ефективне використання досягнень юридичної та інших наук при упоряд-куванні проектів нормативних актів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи;

6.  Системність – суворий облік системи права, системи законодавства, узгодження з ін-шими нормативно-правовими актами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

•  оперативність – незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

•  поєднання динамізму і стабільності – створення стабільного нормативного акта і одно-часно можливість вносити до нього доповнення і зміни;

 

>>>296>>>

•  плановість – за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;

•  старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів

- відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

•  професіоналізм - залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;

•  техніко-юридична досконалість – упорядкування нормативно-правових актів з ураху-ванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотвор-чих органів;

•  урахування місцевого досвіду – особливо в процесі прийняття нормативних актів місце-вого значення.

Функції правотворчості – напрямки діяльності, пов'язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

1.  Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у 'їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень з'являється космічне право; із переходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію та ін.;

2.  Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або доповнення до чин-них норм) припускає заміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспіль-ного розвитку. При цьому важливо не займатися