Загальна теорія держави і права

Попри множинність визначень права, сформульованих у цих країнах, загальним для них є вказівка на нормативність права, розгляд норми права як загального правила поведінки, встановленого законодавцем або уповноваженими органами. Дефініція права ґрунтується на визнанні норми права як моделі, масштабу поведінки загального (однакового для всіх), узагальненого (абстрактного, без деталізації), певного формально-визначеного характеру. Відзначається, що норма права створюється не суддями не суддями, а є результатом ви-вчення практики (її узагальнення) відповідно до принципу справедливості, моральності.

Визнання нормативності права як неодмінної його ознаки (а відтак, і регулятивного харак-теру права) дозволяє законодавцю чітко і оперативно регулювати суспільні відносини. Проте узагальнений характер норм права потребує уваги до їх тлумачення з метою уточ-нення волі законодавця, забезпечення єдності їх розуміння і реалізації. Норми тлумачення судовими, арбітражними, іншими органами є повторними, похідними від норм, створених законодавцем. Вони роз'ясняють, конкретизують положення законів. За правильністю ін-тепретацій норм стежать спеціальні органи. Отже, у поняття права романо-германського типу правової системи включається система норм права, а також норм-роз'яснень (тлума-чення), що виходять насамперед від законодавців і судів.

 

>>>528>>>

На відміну від юристів країн англо-американського права, які мислять конкретно, «преце-дентно» і створили науку загального права на основі судових рішень, юристи європейсь-кого континенту мислять поняттями правових інститутів і галузей права, їх правова наука – абстрактна, одним із визначальних ознак її є правовий формалізм.

Порівнюючи англо-американську і континентальну правові системи, К. Цвайгерт і Х.Кьотц відзначають: «На континенті прагнуть створити правову систему без прогалин, у США і Англії для юристів орієнтирами служать судові рішення. На континенті відчува-ють радість від наукової систематизації, у США і Англії царює глибокий скепсис щодо будь-яких узагальнень, що висушує душу. На континенті оперують поняттями, які почи-нають часто жити власним життям, що таїть у собі небезпеку для тих, хто їх застосовує. А в Англії і США всьому цьому віддають перевагу наочні уявлення про предмет і т.д. »[1]

Проте континентальне право має особливості в кожній країні. Об'єднуючі їх риси не мо-жуть зменшити своєрідності і розходжень, особливо помітних між малими і великими кра-їнами (за територією і кількістю населення). Як зазначає німецький професор Е. Бланкен-бург, держави, що займають великі території, головним чином покладаються на важке право кодификації і суворе втілення в життя правових норм з метою зберігання єдності різноманітних частин своїх країн. Для невеликих держав характерні м'яке право, що допу-скає свободу розсуду, і почуття сприйнятності соціальних конфліктів[2].

§ 2. Формування романо-германського типу правової системи

Романо-германський тип правової системи виник на основі римського права в XII – на по-чатку XIII ст. До його поширення на території теперішніх європейських країн застосову-валися' норми-звичаї, «закони» німецьких, нордичеських та інших племен – закони варва-рів. Вони були різноманітними і строкати-

 

>>>529>>>

ми. Не розминалися навіть спроби їх систематизувати. У вирішенні судових справ вико-ристовувалися позаправові засоби – «судження боже», «клятви сторін», «процедура очи-щення», «судове випробування», «сваволя місцевої влади».

Спочатку римське право поширювалося переважно в містах середньовічної Європи. У ХНІ–XVIII століттях воно охопило земельні відносини на селі, пристосувалося до нових умов, його норми переплілися з місцевими звичаями і релігійними канонами.

Формування романо-германського типу правових систем відбувалося в умовах роз'єдна-ності країн Західної Європи і панування переконання, що таке об'єднання неможливе. Від-сутність тенденції до централізації влади виражає специфіку умов становлення романо-германского типу правової системи на відміну від англо-американського типу.

Піґрунтом розвитку системи романо-германського права служили загальна культура і тра-диції країн континентальної Європи, що сприйняли римське право завдяки його популя-ризації в університетах – італійських, французьких, німецьких. Саме університети створи-ли в XII–XIII століттях загальну для європейських країн юридичну науку на базі зводу за-конів (кодексу) Юстиніана (529–534 pp.). Рецепція римського права розпочалася з його тлумачення і завершилася вмиканням абстрактних норм у кодекси європейських держав.

Велику роль в «очищенні», переробці і пристосуванні римського права до умов життя в XIV ст. відіграла школа глосаторів[3], що поставили за мету встановити початковий зміст римських законів, її діяльність продовжила школа постглосаторів. Процес запозичення і використання римського права (його понятийного апарату, структури, логіки викладу, юридичної техніки) одержав назву рецепції. Особливої популярності рецепція римського права набула в Німеччині з XV ст., справивши на неї більш сильний вплив, ніж на Фран-цію.

Університетська концепція права грунтувалася на понятті права як належного (яким по-винно бути), а не існуючого (яке є). Вивчення права розглядалося не з вузько практичної точки зору, а в широкому соціальному аспекті, у тісному зв'язку з нормами

 

>>>530>>>

моралі. Практична діяльність судів була зорієнтована на положення права, а не на само-стійне винесення рішень у справі. Це обумовило докорінну відмінність континентального права від англо-американського.

Певний внесок у становлення романо-германського типу правової системи зробило кано-нічне (церковне) право завдяки величезному впливу католицької церкви і найширшої юрисдикції церковних судів (особливо в Іспанії). Становлячи собою систему канонів – правил, встановлених церквою і пристосованих як до устрою церкви, так і до життя віру-ючих (шлюб, заповіт), канонічне право[4] грунтувалося на принципах